Слава і Люда жили разом 7 років, у них вже народилося двоє хлопчиків, але щастя в родині було мало. Слава постійно пив, Люда тягла на собі всю сім’ю, одна працювала і за себе, і за чоловіка. До того ж, вона знала, що чоловік їй зраджує. — Слава, йди, сил моїх більше немає тебе терпіти.

— Та що ти одна без мене зможеш з двома дітьми? — Зможу, тебе це не повинно хвилювати. Того вечора Слава пішов, голосно грюкнувши дверима. Люда стала більше працювати, щоб прогодувати синів. Старший після школи поїхав в місто, став працювати і відправляти матері гроші.

Жити стало легше. Слава ж одружився на їх сусідці Зінці, яка була жвавою жінкою, хоч кому могла нахамити і грубо відповісти. Але це вже не хвилювало Люду. Минуло пару років, раптом ввечері до них додому прийшов Слава. — Ти що вдома переплутав? До Зінкi йди, тут що забув? — Та кричить вона на мене, дістала.

— Тому що від пияцтва твого втомилася, ось і я терпіти не буду. Йди геть. З віком Слава став тільки більше пити. Зінка це терпіти не збиралася, била чоловіка частенько. На той час вже і молодший син підріс, поїхав до старшого брата в місто працювати. А у старшого вже своя сім’я з’явилася, Люда бабусею стала. Якось увечері Зіна постукала в двері Людi.

— Ось, ледь притягла його-забирай. Допився мужик, з серцем у нього погано. Говорити не може, сам ледь розуміє. Мені він такий не потрібен, а ти все ж мати його дітей. Довелося Люді забрати Славу і доглядати за ним. Сини звали маму переїжджати до них в місто, а вона все відмовлялася.

Не могла вона Славу кинути, не було більше у нього ніяких родичів. А через три роки його не стало, він навіть і не розумів, що останні роки життя за ним доглядала його перша дружина.

КІНЕЦЬ.