Я народився у небагатій сім’ї. Батьки розлучились, коли я був ще надто малим, щоб зрозуміти, що відбувається. Ми з мамою стали жити в однокімнатній квартирі разом із дідусем. Дитинство через це було дуже важчим. Я не лише не мав власної кімнати, куди б зміг привести друзів чи дівчину, але й доводилось постійно слухати сварки, які відбувались між моєю матір’ю і її батьком. Поки дідусь ще був здоровим, то діставалось усім, хто опинявся перед ним, а коли захворів, то найбільше страждала моя мама. Багато хто радив нам віддати його до дому пристарілих, але ми не могли наважитись на таке, все ж-таки не чужа нам людина. Коли він помер, то здається всім стало легше.

Проте я знаю, що не у всіх сім’ях таке застаріле мислення. Моя дружина розповідала, що у них в сім’ї була схожа ситуація. ЇЇ бабуся вже не могла про себе турбуватись і замість того, щоб приділити увесь час їй, її батько віддав її до спеціального закладу. І не лише через власний егоїзм. Старенька сама не хотіла зруйнувати життя синові, тож наполягала на такому рішенню. Багато хто осудив такий вчинок, проте у результаті всі залишились задоволеними. Та й заклад виявився дуже хорошим: привітний персонал, щасливі старі люди, ігри, розваги. Загалом все необхідне для того, щоб дожити останні дні в спокої і радості. Рідні постійно відвідували її, привозили все необхідне, але ніхто й не намагався повернути її під свою опіку.

Одного вечора мама посадила нас перед собою і заявила:

• Сину, доню (так вона називає мою дружину), знаю, що я вже старенька, тож коли настануть дні, коли я не зможу сама про себе подбати віддайте мене у дім пристарілих. Не хочу, щоб ти зненавидів мене на кінець моїх днів.

Мати неодноразово згадує як їй було важко із дідусем. Жалкує, що тоді не вчинила по іншому. А зараз вже пізно. Я, звісно, поки не уявляю як зможу зробити таке, але розумію, що вона права. Я живу своїм життям, дбаю про власну сім’ю. Вона просто не хоче стати для мене тягарем. Та й дружина мала хороший досвід.

Так набагато легше і спокійніше. Завжди знаєш де твоя мама і хто про неї дбає. Не потрібно бігати на кожен її поклик і хвилюватись про її здоров’я. Хіба я не правий? Думаю, що всі зі мною погодяться, якщо позбудуться застарілого мислення. Я теж буду радий піти до будинку пристарілих, щоб дітям не заважати, коли прийде час.

КІНЕЦЬ.