Сашко не зволікав із розставанням. Поки йшов додому, перед очима чітко вимальовувалося, що і як він скаже. За фактом так і сталося. Було вже пізно.

Сашко відкрив двері і глянув на свою кохану Юлю.

Вона сиділа на дивані і дивилася телевізор. Жінка аж скочила, коли побачила Сашка.

-Коханий, я так сумувала, – сказала вона.

Сашко мовчки глянув на неї і раптом дав їй дорожню сумку.

-Юлю, збирай речі і йди! – заявив він з порога.

-Сашко, це такий жарт? – Юля аж присіла від несподіванки.

-Я не шуткую. Давай чесно – ти любиш мої гроші. Якби я був небагатий, ти б і не подивилася в мій бік.

-Сашко, ти чого?

-Не лестись до мене. Ми знаємо, що ти меркантильна.

Вона ще не бачила його таким рішучим. До цього він був піддатливий. Так, його можна було запросто вмовити витратитися на дружину. Дружину лише за назвою, не за документами.

Юлю він зізнався, ще одружений з Ірою. Остання вмить стала байдужою до чоловіка незадовго до його знайомства з новою пасією, і симпатична Юля була дуже доречною.

Дуже спонтанно Іра сама подала на розлучення. Хоча цьому не передували зради – Сашко тільки-но познайомився з Юлею.

Не передували цьому ні з’ясування стосунків, ні сварки, ні щось подібне.

-Відчуваю, що треба, Сашко. Так треба. Мабуть, на цьому все, сказала вона.

Сашко заперечувати не став і швидко перелаштувався на життя із новою жінкою. Йому подобалася Юля, але не було тієї глибини розуміння, що з Ірою. А з Ірою надто нудно. Але він усвідомлював, що любов Юлі – це любов до його фінансів. Мабуть, звичка до відчуття, що вдома хтось чекає, перемогла і змусила тримати Юлю у своїй новій квартирі.

Якось, засумувавши на тлі порівняння Юлі та Іри, йому зателефонувала остання.

-Слухай, ти можеш зараз приїхати? Я адресу тобі скину в смс, – стомлено сказала вона.

-Щось трапилося?

-Нічого такого, але треба, щоб ти побув тут…

Тільки після приїзду до великої сірої будівлі він зрозумів, куди вона його покликала. Не особливо вчитуючись у вивіски, йому стало ясно, що це лікарня.

-Іро, – схвильовано сказав він, коли зайшов у палату, – привіт.

-Доброго дня, – сказала вона.

-Що з тобою?

-Розумієш, я розлучилася з тобою, вже будучи слабою.
-Чекай… Чому не сказала раніше? Який у цьому сенс? Разом би впоралися.

-Я хотіла, щоб ти був щасливим. Але зі мною б у тебе не вийшло. Ми засумували б, – усміхнулася вона. – До того ж я хотіла, щоб на момент, коли мене не буде, ти вже був із кимось.

-Іра-Іра, – розгубився Сашко і заплакав. – Не кажи нічого, будь ласка!

Він не міг укласти у своїй голові, чому рідна йому за духом людина так вчинила. Йому спочатку бачилося це зрадою. Але згодом він зрозумів.

-Напевно, – сказав він, – на твоєму місці я зробив би так само. Напевно. Я, звичайно, не можу уявити себе на твоєму місці.

-О, я впевнена, що ти так і вчинив би.

Вони довго розмовляли. Про життя, про спільно прожиті дні.

-Знаєш, що я зрозуміла, коли дізналася, що все? – запитала його Іра. – Я навіть пошкодувала, що не вдавалася до цього методу у всіх ситуаціях.

-Ти про сміливість та ризик? – спитав Сашко, не думаючи і, мабуть, чекаючи на її згоду.

-Зовсім ні. До мене дійшло, що треба завжди залишатися етичною. У будь-якій ситуації етичність є красою. Навіть якщо тебе використовують, рано чи пізно щира етичність оберне все лише в плюс. Решта – справа часу.

І не тільки. Одна річ, коли, хоч ви й розлучені, але близька людина жива. Ірі можна було завжди подзвонити, поговорити. Але коли її не стане, хто зрозуміє, якщо не вона?

Після лікарні він думав, що зрадив кохану, обравши меркантильну Юлю.

Було сумно, що йде кохання. Але якби не це, навряд чи він був би підведений до тієї межі, в якій це усвідомив.

-Я вдячний, що Іра трапилася у моєму житті. Це був справжній подарунок…

Ось так Іра заслабла і вирішила не вплутувати в це Сашка. Коли їй залишалося зовсім трохи, вона покликала його попрощатися.

А Сашко вже вліз у інше життя – з Юлею. Зустріч з Ірою розплющила йому очі на Юлю і він все ж вирішив з Юлею розлучитися…

КІНЕЦЬ.