Ми з Євгеном побрались ще на першому курсу університету. Почали разом шукати роботу, вчитися, розвиватися. Звичайно, діток на той момент не планували. Обоє зійшлись на думці, що потрібно трішки пожити для себе.

Згодом я стала працювати лікарем у пологовому відділенні, а чоловік мав свій невеличкий бізнес. Коли вдалось назбирати круглу суму грошей, то ми придбали власний дім.

Коли ми почали планувати діток, то виявилось, що це не так просто. Несумісність за групами крові давала про себе знати. Та з часом все ж таки нам вдалось завагітніти. Щоправда, більшу частину терміну я провела у лікарні під наглядом лікарів. Проте радує, що син таки народився здоровим, міцненьким.

Саме у цьому відділенні я працювала. І коли настав вихідний день, то більшість працівників відправились додому, а мене залишили за головну. Нібито я тут все знаю краще за будь-кого.

Та саме в цю ніч трапилось так, що хтось приніс дитину прямо під двері пологового і залишив там. Бідне маля так кричало на тому морозі. Я взяла малютку, занесла до лікарні, покачала на руках. Вона настільки була милою та невинною, що я не могла не піддатись її бажанню попити материнського молока. Не знаю, чи це правильно, та іншого виходу тоді я не бачила.

Мені так сподобалась дівчинка, що я на ранок попросила дівчат-колег поки не заносити до бази її. Забрала в палату малу і відразу почала телефонувати чоловікові, аби повідомити про своє бажання забрати те немовля. На щастя, Женя був у мене неймовірно добрим та розуміючим. Тому навіть зрадів, що тепер у нього і син, і дочка.

Знаю, що так не можна, та ми з дівчатами трішки почаклували і записали начебто я народила двійнят. Уже з пологового я виносила двоє діток. А раніше мріяла хоча  б про одне.

Сергійко та Улянка прекрасно росли разом. А ми з Женею все життя тішились, що все склалося саме так і тоді якісь вищі сили допомогли нам врятувати таку прекрасну дівчину від дитячого будинку.

Якась жінка викинула дочку, як щось непотрібне, а нам вона стала справжнім даром Господнім.

КІНЕЦЬ.