Коли мене виписували із пологового, то матір відразу сказала, що після народження сина треба запланувати і донечку. Я не знала, до чого такі установи. А вона розповіла, що дочка залишиться дочкою до кінця життя, а син сином – лише до періоду, коли одружиться.

До такого пророкування молода я поставилась скептично. Хоча й проти другої дитини проти не була. Щоправда, чоловік говорив, що наразі такої можливості немає. Квартира маленька для двох дітей. А коли ми нарешті переїхали до власного гніздечка, то народжувати було точно пізно.

Коли мені стукнуло 46, то Арсен почав натякати мені на те, що пора би вже було зробити своїй дівчині пропозицію руки та серця. Я тільки зраділа, адже коли родина розширюється – це чудово. А там як внуки підуть, то й взагалі потіха для нас всіх.

Почувши схвалення, син все ж запропонував Валентині вийти за нього заміж. Відразу після весілля вони з’їхались. І після декількох тижнів я відчула себе страшенно самотньою без сина в домі. Відтоді я дуже рідко бачила його. І навіть по телефону поговорити рідко вдавалось. Постійно як не на роботі, то час із сім’єю проводить. Сам він ніколи не зв’язувався зі мною, а на мої дзвінки, якщо й відповідав, то максимально нейтрально, коротко та лаконічно.

З одного боку я раділа, що син став самостійним, самодостатнім, забезпеченим. Та з іншого боку, він став максимально віддалятися від мене. Ще вчора ми були одним цілим, а сьогодні стали зовсім чужими. Хіба може все так докорінно змінитися в один момент?

І саме під час цих роздумів я згадала про слова матері. Не хотіла вірити у їх правдивість, проте мусила знайти в собі сили та зробити це. Тому потім я обрала тактику зближення із невісткою. Коли вона була вагітна, то я всіма можливими способами намагалась допомагати їй, радити, підтримувати. Та потім зрозуміла, що все це даремно. Адже Валі воно просто не потрібно.

Якось так я і стала чужою людиною для рідного сина. Тепер  постійно думаю про це та картаю себе за таке виховання сина. Сама у всьому винна.

КІНЕЦЬ.