Ганна весь вечір проплакала у сусідки Оксани. Тільки їй могла вихлюпнути із душі свій тягар, бо знала, вона ніколи її не осудить, уважно вислухає і неодмінно дасть слушну пораду. Однак нині Оксана чомусь мовчала. Мабуть, і їй, завжди такій мудрій, розсудливій, забракло слів.

«Ну, не мовчи, Оксано. Скажи, як би ти вчинила, коли б твій син, як і мій Олексій, привів у дім дівку з вулиці?». «Якщо чесно – не знаю», – врешті витиснула із себе сусідка.

Ганна ж так гордилася сином! Усім вихвалялася, який він вихований, тямущий, матір шанує. Одна ростила його. Максим, її чоловік, рано згас від невиліковної хвoроби. Олексій не пам’ятає батька, знає його лише зі світлин. Вона гадала – помічницю у дім приведе, а він підібрав на дорозі якусь незнайомку і тепер не знає, як її позбутися.

Ганна ніколи не забуде той холодний вечір, коли Олексій запізнювався з роботи. Падав сильний дощ, великими градинами жбурляв по вікнах, як почула телефонний дзвінок. «Нарешті», – полегшено зітхнула. «Приготуйте щось гаряче на вечерю, мамо. Скоро буду. Але не один», – мовив.

Ганна подумала, що це, мабуть, хтось із колег з його роботи, як інколи бувало, не має чим добратися додому. Та коли побачила біля сина худе намокле дівча, що задубіло від холоду, заледве втрималася на ногах. За вечерею Олексій розповів, що побачив Тетяну на автобусній зупинці.

Останнього її автобуса не було і вона від безпорадності плакала і вся аж тремтіла від холоду. Олексієві стало жаль дівчини. Він запропонував їхати з ним. «Ви – мій рятівник!» – Ганна вловила очима вдячний погляд Тетяни, який чомусь насторожив її.

Зранку Таня відчула сильний жар і бiль в усьому тiлі. Ганна подала їй термометр. «Ого, 39,2. Куди ж тобі їхати, дівчино? Зателефонуй на роботу, усе поясни. Відлежишся, видужаєш, тоді й поїдеш».

Ганна тихцем буркотіла: навіщо їй здався той клопіт? Та все ж ставила Тані компреси, поїла малиновим чаєм. Таня хвoріла весь тиждень. Подякувала Ганні за турботу і пішла на автобус. З нею – Олексій. Йому дуже сподобалася дівчина. У неї такі гарні очі, струнка фігура, густе блискуче волосся. І взагалі, вони знайомі лише тиждень, а вона якась така рідна, ніби своя.

Олексій і сам не розумів свого дивного відчуття. Коли прибули в обласний центр, спитав, де Таня у Тернополі працює. «Секрет, – зашарілася дівчина.

– Ще собі туди захочеш, а конкурентів мені не треба», – якось несподівано перейшла на «ти». Однак Олексій помітив, що його запитання стривожило дівчину. Загадкова ця Таня, але це додає їй ще більше привабливості, подумав. Не бажав прощатися з нею. Запропонував знову поїхати до них після роботи. Легенько стиснув її долоню. «І мені веселіше буде на роботу їздити», – сказав.

«Це – неможливо. Я й так засиділася непроханою гостею. Що мати твоя скаже?» – ніяк не погоджувалася Тетяна. Але увечері, коли вони знову зустрілися на автобусній зупинці, Олексій таки переконав її їхати з ним. І ось уже більше місяця Тетяна живе у них… Щоправда, на вихідні не залишається.

Дивна вона якась, таємнича, загадкова, хоча й вихована, ввічлива, щира, любить чимось вгостити Ганну з Олексієм. Навіть за квартиру хотіла заплатити, але син наказав не брати грошей… Неспокійно Ганні, бо бачить, як загоряються очі у сина, коли дивиться на Таню. Якось загледіла, як Олексій поцілував її. О, ні, не лежить їй серце до тої дівчини. Не про таку невістку мріє. І взагалі, не щастить чомусь її синові.

Уже 30 виповнилося, а на побачення не ходить. Якось зізнався, що кілька років тому, як був у відрядженні, сильно закохався в якусь красуню, а потім виявилося, що вона – заміжня. Відтоді Олексій розчарувався в дівчатах. І ось ця Тетяна… З її появою син повеселів, посміливішав. Та Ганні все ж моторошно на серці, адже, по-суті, нічого не знає про Таню: де працює, хто її батьки? Врешті, де її рідний дім? І чому вона обминає розмову про себе? Ось навіть Оксана не розрадила її, а це означає, що справи їхні – кепські…

Проте, уже через день з самісінького ранку Оксана зайшла на їх подвір’я.

«Присядь на лавочку, Ганно. Не наважилася сказати тобі дещо, коли ти приходила. І це мене мучить», – мовила, привітавшись. Ганна зблідла – яку ще таємницю знає Оксана?

Слухала сусідку і ніяк не могла збагнути: як це – Таня жебракує? Хай Ганна і не рада їй, але на жебрачку вона аж ніяк не схожа. Та Оксана запевняла – помилитися вона не могла. На власні очі бачила Тетяну на залізничному вокзалі у Тернополі, коли на ринок їздила. Жалісливим голосом Тетяна просила у перехожих грошей для тяжкохворої дитини.

Ганна схопилася за серце. Зрозуміла – Оксана каже правду. Ну й безсоромниця та Таня! Аферистка! Брехуха! Жаль, що уже разом з Олексієм поїхала в місто. Нічого, день не рік. Вона дочекається вечора і тоді спитає її про це. Врешті відкриється, хто ця пташка. Ще й синові перепаде, що прихистив її. Не гадала, що він такий безтолковий…

Ганна чекала їх біля воріт. Стала обливати дощем брудних слів. Совістити, навіть погрожувати. «Таня жебракує? Що ви таке кажете, мамо?» – Олексій намагався зупинити Ганну, котра розійшлася не на жарт. – Ви з глузду з’їхали, чи що?»

«А таки з’їхала. Бо інакше не прийняла б у дім хтозна кого», – мов несамовита верещала Ганна. Тетяна не оправдовувалася, не віднікувалася, тільки витирала набіглі сльози і тим ще більше злила Ганну. Вранці, коли Олексій постукав до Тані, ніхто не відгукнувся. «О, Господи, що ж ви наробили, мамо? Де Таня? Розумієте, я люблю її! Невже це не ясно?» – не міг заспокоїтися.

«Давай краще, замість скиглити, усе в домі обдивимося, чи, бува, чогось не поцупила наша квартирантка», – різала по живому Ганна.

Олексій півдня проходив залізничним вокзалом, але Тані видно не було. Картав себе, що не уточнив, звідки вона, знав лиш рейс автобуса. На серці було якось нудно і порожньо. Зайшов у бар. Попросив пляшку гoрiлки. На дорогу – пиво…

Ганна місця собі не знаходила, коли Олексій не повернувся з роботи. Ще й телефон його був «поза зоною». Гіркий клубок підкотився їй до горла, піднявся тиск. Олексій повернувся над ранок – брудний, зіжмаканий, від нього несло перегаром. «Таня не повернулася?» – спитав якимось чужим голосом і зачинився у своїй кімнаті.

Минув тиждень, місяць. Олексій запuв, залишив роботу. Однак Ганна не шкодувала, що розлучила його з Тетяною. Була впевнена: погорює і забуде. Але син щодня згадував про Таню. І тоді блискавкою спалахнула у її голові думка – вона напише оголошення у газету. Є в обласній пресі «Служба знайомств». Поки рaна у серці сина ще свіжа – нове знайомство буде якраз доречним.

Ось і готово. Залишається підписати конверт. Якраз газету нині принесли – там вказана адреса редакції. Ганна розгортає газету і не вірить своїм очам – зі світлини на неї дивиться Тетяна, до якої притулилася гарненька дівчинка.

Ганна знову й знову перечитує текст під світлиною і їй стає слабко та млосно. Тетяна просить допомоги для тяжкохвoрої Софійки. Мов несамовита, не помічаючи цього сама, вона метушиться по кімнаті туди-сюди. Тормосить Олексія: «Прокидайся! Таня знайшлася! Вона – не аферистка. Тут і адреса її є!» Олексій не відводить очей від світлини, мов заведений, раз у раз промовляє ім’я дівчини.

«Я знаю це село. Поїдемо разом, мамо. Колись був там у відрядженні», – сказав. «Чому маю їхати з тобою, сину? Не розумію», – дивується Ганна. «Я й сам ще не все розумію, але їхати треба. Терміново», – відповів Олексій.

Таня зіщулилася, як полохлива пташка, загледівши Олексія з Ганною. Вона боялася цієї жінки і не розуміла, що б означав їх візит. «Нам слід поговорити, Таню. І дещо уточнити, – порушив напружену мовчанку Олексій. – Скажи, Софійка – моя донька?» Ганна широко розплющеними очима дивилася то на Олексія, то на Тетяну: яка донька?

«Йдіть у хату, коли вже приїхали. Пообідаємо разом, тоді й поговоримо», – сказала.

Вони смакували варениками з вишнями, пили узвар, який тепер був щодня у меню Соні, і слухали розповідь Тані. Так, Софійка, справді, його донька. Чому вона раніше не сказала Олексієві? Бо хотіла упевнитися в цьому сама, коли він якось зізнався їй, що мав короткочасний роман з жінкою на ім’я Єва. Також назвав село, де був у відрядженні.

Єва – її рідна сестра. У них із чоловіком не було дітей, тому, завaгiтнівши, вона вирішила не казати Олексієві про дитину. Та шила, як кажуть, в мішку не втаїш.

Чоловік Єви, дізнавшись, що Соня не його донька, залишив їх і подався за кордон. Два роки тому Єва загuнула у страшній авaрії і Таня стала опікуном племінниці. У тої ж виявили тяжку ниркову недостатність. Ось що спонукало її просити допомоги у людей, ось чому не зізнавалася звідки вона і погодилася жити у них, щоб було ближче їздити до Соні, яка в той час лежала в обласній лікарні.

Кожного дня Тетяна клялася собі, що вже завтра розповість Олексієві про Софійку і, якби не інцидент із Ганною…

Олексій перервав її. Зізнався, що прочитавши в газеті прохання про допомогу, відчув, що Соня – його донька. Він знав прізвище Єви, знав, де вона жила. Зійшлася і дата народження дівчинки. Та й хіба вона не схожа на нього?

За розмовою вони й не помітили, як на порозі стала мила тендітна дівчинка з карими, як в Олексія, очима і кучериками, як у Ганни.

«Ти – мій тато?» – спитала і попросилася до Олексія на коліна.

«Так, це – твій татко, Сонечко. Він приїхав до нас із твоєю бабусею», – відповіла Тетяна.

Щось досі незнане, щемке і ніжне пробуджується у серці Ганни. Очима, повними сліз, вона вдивляється у личко Софійки, вишукує у ньому рідні риси. Потім зводить погляд на ікону Богородиці із малим дитятком і подумки благає: «Спаси, свята Діво, нашу кpoвиночку. Благослови на добру долю цих дітей. Я знаю, Пречиста, ти усе можеш».

КІНЕЦЬ.