Я вже рік на заробітках в Італії точно, а чоловік Микола в Україні. Ви не думайте, що я тягну на собі всю родину. Але у Луцьку я отримувала копійки, а не зарплату вихователя у садку. А тут якраз сусідка сказала, що в Ліворно (невелике містечко на березі моря) є попит.

Знаєте, після того, як я поїхала в Італію, всі фінансові проблеми у нашому житті зникли. По-перше, ми зробили ремонт у квартирі минулого літа. Почали відкладати доньці на університет, бо вона хотіла вступати до Кракова. Просто на зарплату Миколи (механік на заводі) ми б не могли забезпечити Олені такого майбутнього в Польщі.

Але от вчора чоловік мене дуже “ощасливив”.

Я помітила, що у Скайпі він якийсь зажурений. Прикривався проблемами на роботі та ситуацією в країні. Але через 5 хвилин мого “що трапилося”, бо без перестанку торочила як папуга, розповів:

– Моя мама сьогодні зранку приходила. Сказала, що планує переїхати до нас.

– Як це так? А її квартира?

– Віддає Руслані.

Руслана – то молодша на 10 років сестра Миколи. Така розбещена, що гіршої дівчини я ще ніколи не бачила. Не пам’ятаю, аби вона допомагала нам на стіл накривати, бо все сидить у телефоні або з кимось регоче голосно. Університет не закінчила, проміняла диплом логіста на майстра манікюру.

Хоча я пам’ятаю, як свекруха навіть просила у нас гроші, аби дати хабаря викладачам. А потім ще просила – на відкриття салону Русланочки. 

І гріх було відмовити, бо то ж її донечка.

Однак, зараз ні салону, ні грошей у Руслани нема. Живе досі у шиї на батьків. А пані Галина не може їй слова поганого сказати, бо дуже боїться образити молодшу донечку.

– Просто Руслана зустрічається вже 3 місяці з якимось хлопцем. І вони хочуть жити разом. А мама ще й першою запропонувала віддати трикімнатну квартиру їм, а сама переїде з татом до нас!

Я не знала, як реагувати на таку “щасливу звістку”.

Свекри живуть у гарному районі, там дуже дорогі квартири. А ми майже на виїзді з міста, старенька хрущовка. Тільки рік тому зробили ремонт. Там у нас 3 кімнати – наша з чоловіком, доньки та вітальня для гостей.

– От вони почекають, поки донька поступить до Кракова і переїдуть до нас. Я намагався пояснити, що ми проти й це просо дурістика. То мама з батьком дуже образилися, кажуть, що я щастя для рідної сестри не бажаю.

Знаєте, ми б з легкістю могли вирішити цю проблему, якби квартира не була за документами оформлена на свекруху. Вона ще нам на весілля її віддала. Але, як бачите, за 17 років досі не переписала житло на нас.

От чуло моє серце, що свекруха не просто так тягне з цим процесом.

Тепер взагалі боюся, адже якщо ми відмовимо – пані Галина з легкістю виставить нас за двері. І що робити? Мої батьки живуть також у місті, але у них маленька двокімнатна квартира.

От невже пані Галина не розуміє, що її Руслана – це розбещене та безвідповідальне дівчисько, яке постійно крутить носом. Я вже собі уявляю, як вона зі своїм горе-кавалером розносять ту квартиру на друзки.

А комунальні послуги, розваги та продукти свекруха також буде далі фінансувати? 

Ну погодьтеся, що це просто вже дурний сон сивої кобили. Інакше не скажу.

Я намагалася того ж вечора поговорити зі свекрухою та лагідно натякнути, що не варто віддавати Руслані квартиру. А вона мене такою лайкою з ніг до голови посипала, що соромно навіть ці слова сюди писати.

І хочу лишень одного – нормальної, людської поради. Я сама мати, але моя єдина донька не така вітряна та безвідповідальна, як Руслана.

КІНЕЦЬ.