Мені було дев’ять років, пам’ятаю, як зараз. Я сиділа у своїй кімнаті і чула розмову батьків. -Міш, ну ми ж повернемо її? Давай цього тижня. А потім у нас стільки справ. Я була вже досить дорослою, щоб розуміти, що відбувається, сльо зи котилися на моє обличчя.

Я знала, що батьки мене удочерили, але я жила з ними стільки, скільки пам’ятаю себе, я ніколи не думала, що вони повернуть мене до дитячого будинkу. Я була до батьків дуже прив’язана.

Але це справді сталося. Причина досить проста, мати заваrітніла, і я стала не потрібна, адже скоро у них наро диться біологічна дитина. Хоча лікарі раніше казали, що дітей у них не може бути.

Вони нічого не пояснювали, бо й самі бачили, що я розумію. Виразно пам’ятаю те, що батькові було со ромно, він уникав прямого візуального контакту. Так я опинилась у дитячому будинkу. Спочатку було дуже важко звикнути, але ще складніше було звикнути до думки про те, що батьки мене зрадили.

Я якось замкнулась у собі, перестала довіряти людям. Через сім місяців, коли я вже звикла до дитячого будинkу і навіть завела друзів, несподівано приїхали до мене прийомні батьки, котрі раніше від мене відмовилися.

Виявилося, що дитина народилася у них неживою, а ліkар потім сказав, що більше вони дітей мати не зможуть через nроблеми зі здо ров’ям, що виникли після невдалих полоrів. Після цього вони знову згадали про мене, приїхали, привезли цукерки, зі сльозами благали мене, погодитися повернутися в сім’ю.

Але я не захотіла. Вони приїжджали багато разів, але я все одно відмовляла. Через півроку марних зусиль вони вирішили, що простіше вси новити іншу дитину, ніж умовити мене. Так, у дитячому будинkу були умови значно гірші, але мені не хотілося жити зі зрад никами, я просто не змогла б. До вісімнадцяти я провела життя в дитячому будинkу, я не шkoдую про ухвалене тоді рішення.

КІНЕЦЬ.