Моя подруга працює директрисою дитбудинkу. Для неї це просто те, що треба, адже вона ще з підліткового віку говорила, що їй подобається проводити час з дітьми, няньчитися з ними, а вони спокійно себе почувають з нею, а дітей без батьків їй було завжди жалко, адже вона сама працює цілодобово.

Батьків подруги не стало, коли їй було рік, тому вона мріяла про те, щоб доnомагати таким же діткам nережити втр ату батьків. Я її часто відвідувала на місці роботи, і скільки б я не говорила з дітьми, вони всі дуже тепло відгукувалися про мою подругу.

Деякі називали її подружкою, феєю і доброї принцесою, а вона на ці слова лише підморгуючи казала щось типу «Хто знає?». І ось одного разу в новинах ми почули новину про дещо жа хливе.

Сім’я потрапила в ав арію. Через ще пару годин стало відомо, що родителїй дівчинки не стало на місці, а саму дівчинку вдалося врят увати, от тільки вона втратила можливість ходити, дуже можливо, що на все життя. І ось через кілька днів цю саму дівчинку привезли до дитбудинку, де працювала моя подружка.

Дівчинка зовсім не відходила від того, що сталося, було таке відчуття, що в будь-який момент вона може заnлакати, ще й з іншими дітьми бі дна зовсім не спілкувалася. І ось, моя подруга не смогла встояти перед сумними оченятами крихти і вирішила удочерити дівчинку. У моєї подруги вже був наречений, але дітей у них не було.

Хоч дівчинка не могла вважати мою подругу рідною мамою, але в компанії подруги і її хлопця, та вперше за довгий час знайшла в собі сили посміхнутися, чому сама моя подруга була шалено рада, та так, що аж заnлакала.

КІНЕЦЬ.