-Віро Анатоліївно, ви часом не знаєте де ваш син?! У нас завтра весілля, а я його знайти не можу, – запитала Оля по телефону.

-Ні, не знаю… – здивувалась Віра.

-Це я ще татові не дзвонила. Якщо він дізнається, Павлик таке чекатиме… Тож у ваших інтересах його знайти, – сказала вона й поклала слухавку.

Оля нервувала. Ще б пак, завтра під вінець, а нареченого немає!

-І куди ж він подівся?

З такими думками вона підійшла до манекена із сукнею. Вона була шикарною. З довгим шлейфом, розшитим вручну стразами. Мрія будь-якої нареченої…

-Але де ж Павлик?!

У Валерії, дочки бізнесмена Івана Михайловича, завжди все було найкраще.

Навіть чоловіка знайти тато б допоміг. Але ось яка нагода, закохалася Оля в Павлика ще в першому класі і про інших чоловіків і думати не могла.

Він хоч і з простої сім’ї, але гордий. Йому гроші тата не потрібні зовсім.

Оля дуже старалася, щоб закохати його. Що тільки не робила. Прикидатись вона з дитинства вміла. А як інакше, тато строгий, просто так його не змусити. От і доводилося викручуватись…

Павлика вона зацікавила тим, що почала відвідати притулок для тваринок.

Хоча не дуже вона їх і любила. А Павлик там був, як свій. Волонтер, мало не з перших днів із відкриття.

Вони “випадково” зустрілися біля вольєра з собачками.

-Ось не чекав тебе тут зустріти! Ти і тут? – щиро здивувався він.

Вона недбало, але з гідністю відповіла:

-А чому ти дивуєшся, я теж дуже люблю тваринок…

Так з часом він і став виявляти до неї інтерес. А подружку його колишню Світлану вона швидко на місце поставила та й зникла та з життя коханого…

А як важко їй було його до весілля підвести. Навіть згадувати не хотілося. Але вона молодець, досягла свого! А він зник. Ну, як же так?

І Оля набрала заповітний номер.

-Алло, татку? А в мене ось така ситуація…

…Тим часом Павлик був у колишнього однокурсника на дачі.

До нього він втік одразу після випадково почутої розмови Олі.

Та говорила по телефону з подружкою.

-Доглядати за песиками? – казала Оля в слухавку. – Та нащо воно тепер мені потрібно! Я ж цього ніколи не любила! Як згадаю, то аж мурашки. Павлик тепер зі мною, і це головне! Я і йому після весілля скажу щоб не відвідував більше той притулок. Вигадаю що-небудь…

І тепер він запитував у Михайла:

-Ну як же так? Я ж їй вірив, а вона? Думав, подорослішала, стала іншою. А вона так і залишилася егоїсткою й татовою донькою. Завтра весілля, а я не хочу, розумієш?

Друг налив йому води.

-Пізно, друже Павле, ти тепер наречений. Іван Михайлович цього так не залишить, поки ти на його доньці не одружишся.

-А можна я в тебе тут поживу? – жалібно попросив Павло.

-Та живи скільки хочеш, мені не шкода. Але я б на твоєму місці з Ольгою тет-а-тет поговорив, – відповів Мишко.

-Потім усе потім. А зараз я спати, – підвівся Павло.

Ну не судилося йому поспати того дня. У будинок зайшли двоє хлопців і посадили його в машину. Михайло вийшов на ґанок і сказав:

-А я тебе попереджав, Павле….

Павло стояв поряд із Олею в ЗАГСі. Майбутній тесть йому доступно пояснив, що його чекатиме, якщо що.

Зібралося багато гостей, купа родичів.

Павло з якоюсь тугою подивився на гостей, а потім глянув на наречену.

-Ну прямо янгол, – подумав він.

-Ви згодні, наречений? – почув він.

Оля посміхаючись дивилася на нього. Запала тиша…

-Ні, – раптом сказав Павло і вискочив на вулицю.

Гості роти повідкривали від здивування.

З дверей ЗАГСу вискочив наречений і побіг геть. Потім вискочила наречена з батьком.

-Тату! – тупала вона ногами. – Поверни його!

Батько її заспокоював:

-Не хвилюйся, далеко не втече…

Чим закінчилася ця історія? Та, в принципі, нічого цікавого.

Павла доставили назад. Сімейне життя тривало рівно три дні.

Павло просто взяв та й поїхав. Куди подалі, куди довгі руки Івана Михайловича не діставали.

Ходять чутки, що живе він один, мабуть, не зустрів ще свою половинку…

А Оля? Оля поплакала і вийшла заміж за того, кого знайшов батько.

Це він так вирішив, за ті витрати, які батько даремно сплатив.

Хоча Андрій виявився ще й нічого, всі капризи її виконує.

Може й на краще, що все так вийшло…

КІНЕЦЬ.