Толя з Ірою одружені вже дев’ять років. Обидва працюють, зарплати хороші. Машина, власна трикімнатна квартира (купували з урахуванням поповнення в сімействі). Будинок-повна чаша. Але немає в ньому найголовнішого-дитячого сміху. Не дала їм такого щастя мати природа. Обстежувалися в різних ліkарнях.

І всі видавали одну і ту ж відповідь — не сумісні. Розлу чатися вони не думали, дуже любили один одного. Тому вирішили взяти дитину з притулку.

Мати Іри, дізнавшись про плани подружжя, прочитала цілу лекцію, що це величезна відповідальність і необхідно дитину полюбити. Нібито чоловік з дружиною цього не знали.

Вони вже доклали достатньо зусиль, щоб отримати дозвіл на усиновлення. Взагалі-то, думав Толя, предків треба ставити перед фактом, а не ділитися з ними планами. Теща заявила, що вибирати дитину поїде з ними разом. Вона ж буде бабусею, отже, і полюбити дитину повинна буде.

Теща також висунула умову, що дитина повинна бути немовлям. Так, на її думку, простіше пройде процес звикання до сім’ї. Ось вони втрьох і їздили по притулках. Ніяк не могли підібрати собі дитину. А тут ще й теща зі своїми коментарями. Того разу Толя з Ірою поїхали вибирати дитину удвох, без тещі.

Тільки увійшли в двері дитбудинку, як в руки Толі влетіла дівчинка років чотирьох. Вона бігла і спіткнувшись обов’язково впала і розквасила собі ніс, якби чоловік не підхопив дитину.- Тато, татко, — заплакала малятка обнявши Толю за шию.- Це доля, — зі сльозами на очах прошепотіла Іра.

Директор була тільки рада, що у Інночки з’явиться сім’я. Однак сказала, що у дівчинки є молодший брат Тарас, двох років. Братів і сестер не розлу чають. Так що їм доведеться або брати двох, або… Порадившись, Толя з Ірою вирішили взяти обох дітей. Буде нелегко. Але вони впевнені, що впораються.

КІНЕЦЬ.