П’ятнадцятирічна Оля увійшла до батька у кімнату й рішуче заявила:

-Тату, ти мені повинен дати грошей!

-Ось так от і зразу маю дати? – розгубився батько. – Прямо, повинен?

-Так, тату, повинен.

-Чому це? – здивувався Микола.

-Тому що я прошу гроші на дуже потрібну та корисну річ. Яка допоможе мені стати сильною і здоровою.

-Та що ти кажеш? – хмикнув батько. – Колись я ці слова від тебе вже чув.

-Ну, тату, ну, справді, дай грошей!

Рішучість у доньки почала кудись зникати.

-Мені дуже потрібно купити одну річ. Це дуже важливо. Це змінить моє життя!

-Яку ще річ? – Микола застиг від здивування.

-Спортивний костюм.

-У тебе що немає спортивних костюмів? – підняв здивовано брови батько. – Та в тебе їх повно!

-Тату, мені потрібен новий костюм.

-А старі, ти що, зносила? Ти так займаєшся спортом, що вони на тобі аж зношуються?

-Тату, ну не жартуй так… – Оля зробила незадоволене обличчя. – Я якраз і хочу купити собі новий костюм, щоб із завтрашнього дня розпочати посилено займатися.

-Чим займатися?

-Буду бігати вранці.

-Для цього піде й старий костюм.

-Ні, не піде! – нервово вигукнула дочка. – Я маю бути в цей час красива! Я ж свої пробіжки буду показувати в прямому ефірі!

-Що?!

-Робитиму онлайн-трансляцію через телефон.

-Навіщо?

-Хочу стати спортивною блогеркою. Типу, сьогодні я пробігла десять кілометрів, а вам пробігти слабо? Розумієш?

-Розумію.

-Виходить, ти даси гроші на новий костюм? – зраділа Оля.

-Ні в якому разі.

-Але чому?

-Тому що я тобі роликові ковзани вже купував для цього самого. Пам’ятаєш? Де тепер вони?

-В шафі.

-Саме так. Ти торік скільки разів каталася на них? Один раз, чи два?

-Тату, ну досить, – невдоволено зморщила личко Оля. – І взагалі, я не думала, що на них треба вчитися кататися. А бігати можна без навичок. Ну, дай грошей, тату. Тобі що, дочці шкода, чи що?

-Жаль, – кивнув батько.

-Чому?

-Тому що ти в цьому костюмі один раз збігаєш і на цьому все закінчиться. А костюм потім міль з’їсть.

-Тату, ну, справді, цього разу я бігатиму щодня і цілий рік! – урочисто сказала дочка. – Бігатиму не дивлячись на зливи і сніг. Уявляєш, люди сидять по хатах, і дивляться в мобільному, як я вперто біжу по калюжах, або по коліна в снігу. Думатимуть – ого, яка у дівчини залізна воля!

-Точно?

-Клянуся, тату! Ну дай, будь ласка, грошей. Ми з Оленкою такі костюми собі приглянули в спортивному магазині, очманієш. Їх якраз два залишилося. І наші розміри. У них блог вести – саме те! Тату, ну, дай. А то Оленка купить без мене, і буде сама бігати. І всі мої глядачі їй дістануться.

-Господи, як я стомився це слухати… – пробурмотів батько.

-А ти дай грошей, і я відчеплюся.

-Значить, так, красуне! – сказав рішуче Микола. – Ми зробимо так, що завтра вранці ти побіжиш у старому костюмі…

-Ну, тату!

-Не таткай! – зупинив дочку батько. – Якщо ти насправді завтра рано вранці прокинешся і побіжиш, я дам тобі грошей стільки, скільки треба. Зрозуміло?

-Але… – Оля зробила незадоволене обличчя, але кивнула. – Гаразд. Побіжу в старому. Але пам’ятай, тату, ти мені обіцяв.

Вранці батько прокинувся о сьомій ранку й одразу запитав у дружини, яка вже поралася на кухні:

-Оля побігла?

-Куди? – здивувалася дружина.

-Спортом займатися.

-Яким ще спортом? – засміялася дружина. – Спить наша спортсменка.

-Може, вона проспала? Розбудити її?

-Спробуй, якщо зможеш.

-Оля! – батько рішуче увійшов до кімнати дочки. – Ти чому ще спиш?

-Бо спати хочу, – сонним голосом відповіла Оля.

-Як це спати хочу? А твоя ранкова пробіжка? А трансляція?

-Та ну його… – відмахнулася дочка і закрила вухо подушкою. – Тату, дай поспати…

-Як це поспати? – батько потягнув подушку на себе. – А як же твоє чесне слово?

-Тату…

-Ясно. Виходить, і новий спортивний костюм тобі вже не потрібен?

-Ні, тату, такий не потрібен… – Оля розплющила одне око. – Оленка вчора хотіла його купити, приміряла, а він виявляється, великого розміру. З нашим розміром зовсім не збігається… Так що, тату, гроші я тобі заощадила, і ти мені знову винен…

І Оля знову заснула…

КІНЕЦЬ.