– Ох, Оля, як же я рада тебе бачити! Я намагалася з тобою зв’язатися, але ти чомусь змінила номер телефону… І квартиру продала… Зникла зовсім!

“І кому за це треба сказати дякую?”

– Прослизнуло в думках у дівчини, але вголос вона нічого не сказала. Найменше вона хотіла влаштовувати сварки на жвавій вулиці. На них і так вже почали коситися!

– Здрастуйте, Оксано Вікторівно, – приречено привіталася дівчина, навіть не намагаючись натягнути чергову посмішку. Аж надто багато нервів зіпсувала їй ця дама.

– Ну, так куди ти зникла? Я намагалася тебе знайти…

– Навіщо? – зупинила жінку Оля і тут же скривилася. Це не в її принципах, вона жила за правилом ввічливість – наше все.

– Та я вибачитись хотіла за минуле. От будуть у тебе свої діти, зможеш мене зрозуміти! – пишномовно заявила жінка. – Я для свого єдиного сина хотіла всього найкращого! А тут він приводить тебе і каже, знайомтеся – це моя наречена. І поради мої слухати не хотів!

– А чим це я вам не догодила? – Втомлено поцікавилася дівчина. Потай глянувши на годинник, вона зрозуміла, що розмову треба закругляти, інакше вона ризикує запізнитися на поїзд. У цьому місті вона не хотіла залишатись навіть на зайву хвилинку. В тому числі, ось через такі “приємні” зустрічі.

– Ну, а сама подумай! – сплеснула руками Оксана. – Ти ж сирота, майже все дитинство прожила у дитбудинку. А відправили тебе туди тому, що твої батьки гульбанили. Чудові гени, що сказати! Диплом звичайного коледжу, низькооплачувана робота… То чому тут радіти? Особливо коли за моїм хлопчиком такі красуні бігали!

– Ви щось ще хочете мені сказати, чи це все? – крізь зуби процідила Оля.

– Так-так, звичайно хочу! Може, посидимо у кафе?

– Вибачте, у мене на це немає часу, я вже й так спізнююся.

– Ой, та куди ти там спізнюєшся, – відмахнулася жінка. – Знову твої відмазки… Гаразд, що я хотіла. Ти ж знаєш, що Максим знову одружився?

– Ні, а повинна? – Оля здивовано посміхнулася. Чому вона має цікавитися життям колишнього чоловіка, особливо якщо врахувати, наскільки гучним у них було розлучення.

– Та все ти знаєш. Мого сина не так просто забути! Ну ось, одружився він вкрай невдало…

– Що, теж сирота? – єхидно запитала дівчина, дістаючи з сумки телефон. Таксі вже чекає. – Оксано Вікторівно, мені правда ніколи. Та й не цікаво. Передайте привіт синові. До побачення.

– Стій! Ольга! – Роздратовано підвищила голос жінка. Вона не любила, коли її ігнорували. – Я хочу, щоб ти повернулася до мого сина. Так і бути, якщо вибирати між тобою і цією Надією, – Оксана зневажливо скривила ніс, – я веберу тебе. Уявляєш, вона на п’ятнадцять років старша за Максима і в неї є двоє дітей від першого шлюбу! Мені така невістка не подобається, тож повертайся. Я ж точно знаю, що мого сина ти досі любиш…

– Люблю? – здивовано перепитала Ольга і голосно засміялася. На неї здивовано оберталися перехожі, які не розуміли, що так розсмішило дівчину.

– Та я вже два роки як одружена. І люблю я свого чоловіка! Знаєте, він зміг мені показати, що означає справжній чоловік. Не те, що ваш розпещений синочок. Прощайте, Оксано Вікторівно. І ніколи мене більше не шукайте!

Ольга з легкою душею покидала рідне містечко. Тепер у неї інше життя, зовсім несхоже на колишнє. Вона нарешті дізналася, як це, коли тебе люблять і носять на руках. І за це треба дякувати Іллі, її коханому чоловікові.

Три роки тому, Олі було абсолютно байдуже, куди саме їхати. Вона просто обрала найближчий поїзд, який, завдяки щасливому випадку, привів її в приголомшливе містечко на півдні країни. Тут завжди світило сонце, а головне, його населяли просто чуйні люди.

Коли дівчина розгублено вмостилася на лавочку в найближчому від вокзалу парку, до неї кілька разів підходили зовсім незнайомі люди та співчутливо цікавилися, чи все добре? А одна бабуся не задовольнилася тихим “так”, і продовжувала наполегливо розпитувати. До тих пір, поки у Ольга не витримала, і почала плакати, вона розповіла свою історію життя. Коротку, але таку сумну.

Їй було лише три роки, коли до них у хату прийшли невдоволені тітки з купою паперів та забрали її із собою. Оля тоді плакала, просила повернути її до мами, але дуже скоро зрозуміла, що в дитячому будинку, куди її привезли, виявилося набагато краще, ніж у рідній квартирі. Ніхто на неї не сварився, її годують по шість разів на день. У кімнаті, яку вона ділить ще із трьома дівчатками, завжди тепло. Вона має своє ліжко, з теплою ковдрою і смішним покривалом, добротний одяг. Навіть іграшки є.

А вдома… Вдома вона не мала нічого. Спала Оля на старому дивані, і то, якщо його не встигав зайняти батько. У такому разі дівчинці доводилося згортати клубочком на незручному кріслі, ховаючись під старою бабусиною шубою, від якої неприємно пахло.

Що таке гаряча їжа, дівчинка також не знала. Вона їла те, що знаходила в холодильнику. Мамі було відверто начхати на дочку, жива, виплати за неї платять. Що ще потрібно?

Хто із сусідів нажалівся на неблагополучну родину, Оля не знала, хоч дуже хотіла. Хотіла сказати тій небайдужій людині велике спасибі за шанс на нормальне життя.

Оля закінчила школу на одні п’ятірки, але вступила до місцевого коледжу, адже грошей кудись поїхати в неї не було. Дівчина не сумувала, вона знала, що потім зможе вступити на заочку та здобути вищу освіту. А поки що для неї було важливіше мати можливість поєднувати навчання з підробітком.

Відучилася, влаштувалась у невелику фірмочку секретарем. І познайомилась із Максимом. Той красиво доглядав, дарував квіти та подарунки, клявся у вічному коханні… Дівчина розтанула і на пропозицію руки та серця відповіла рішучою згодою.

Що матері нареченого вона не сподобалася – Оля зрозуміла одразу. Ну та гаразд, подумала вона тоді, я ж не купюра щоб усім подобається. Сподівалася, що часто з сім’єю Максима спілкуватися не буде, раз жити вони збираються окремо. Та не тут було! Оксана Вікторівна майже щодня заглядала у гості до молодих, і “передавала цінний досвід”.

– Адже ти навіть не знаєш, що таке сім’я, – фальшиво жаліла дівчину Оксана. – Треба тебе навчити всьому з нуля.

І вчила. І чоловіка треба слухатися, як царя і бога, всіляко йому догоджаючи. Будинок слід тримати в ідеальній чистоті, і не важливо, що ти працюєш. Максим не повинен дихати пилом!

Їжа має бути різноманітна і щойно приготована. Жодних “завтра доїмо”, це погано.

І головне, Оля зобов’язана народити онука якнайшвидше. А краще двох. Або трьох.

Дівчина спочатку чесно намагалася дотримуватись усіх вимог Оксани. Спала всього по чотири години, дуже втомлювалася. А потім зрозуміла, що зовсім не повинна тягнути все одна. Вона працює з восьми до шести, приходить додому майже в сім і відразу починає готувати, прати і прибирати. Максим приходить додому вже о четвертій і весь вільний час сидить за комп’ютером, занурений у різноманітні ігри. Чому він не може просто пил протерти? Запустити пральну машину? У чому складність?

Колеги на роботі дівчину підтримали. Мудрі жінки, які щасливо проживають у шлюбі років по двадцять, охоче ділилися досвідом. Оля нарешті дізналася, що чоловік повинен не тільки відпочивати і просити смачну їжу, а ще й допомагати у господарюванні.

Коли Оксана Вікторівна про це почула… Сварка була величезна. Невістка одразу стала неугодною. Ніяких нудотно-солодких усмішок більше не було, тільки холодний, зневажливий тон. Незабаром по сусідах та знайомих попливли дуже погані чутки. Мовляв, Оля до весілля, так би мовити, підробляла. Тому й дітей мати не може, дається взнаки бурхливе минуле.

Максим представлявся невинним закоханим ангелом, якого жорстоко обманула винахідлива дівчина, яка вирішила краще влаштуватися в житті.

Спочатку Оля на ці розмови особливої уваги не звертала,  мало хто що каже. Але коли її звільнили з роботи…

– За що? – мало не плачу запитала дівчина. – Що я не так робила?

– Мені дорога репутація фірми, – сухо відповів начальник. – А про тебе такі подробиці розповідають…

А потім і Максим, наслухавшись матусю, вирішив розлучитися. Причому навіть на квартиру дівчини, видану державою, намагався претендувати. Мовляв, вклав купу грошей у ремонт, тим самим підвищив вартість житла. Благо суддя адекватний попався і всі претензії відхилив.

Оля не могла спокійно пройти вулицею, щоб у неї не тицьнули пальцем. Оксана Вікторівна постаралася, щоб усе місто знало подробиці розлучення. Роботи дівчина знайти теж не могла, скрізь відмовляли. Причому причин не пояснювали, тільки посміхалися.

– Продавай квартиру та їдь звідси, – порадила сусідка, єдина, яка не вірила чуткам. – Тут тобі життя не дадуть. Оксана жінка така… Зі зв’язками та величезним бажанням життя тобі зіпсувати. Ти ж посміла піти проти неї!

Ось все це Оля і розповіла наполегливій старенькій. Та подумала кілька хвилин, і потягла дівчину до себе, благо у неї була вільна кімната в будинку.

Саме Марія Степанівна і допомогла дівчині знову відчути смак життя. І невдовзі повернулася усміхнена і добра Оля, змінивши озлоблену і засмучену дівчину.

А потім, одного прекрасного вечора, стареньку відвідав онук. Ілля виявився хлопцем хоч куди. Гарний, господарський, добрий… Півроку добивався уваги Олі і ось нарешті дівчина здалася. Зіграли весілля, а через рік порадували Марію Степанівну новиною про правнука.

Оля сіла в таксі, з глибоким почуттям задоволення спостерігаючи, як злиться Оксана Вікторівна. Жінка вся аж почервоніла! Цікаво, на що вона розраховувала? Що Оля все забула? Як же безглуздо…