– Олю, бабцю свою я скоро в «богадільню» відправлю, вона все одно майже нічого не розуміє, а ти до мене тоді переїжджай! – умовляв Роман свою нову подружку.

– Та ти що, Романе, це ж твоя бабуся?! Який ще будинок для літніх? – ахнула Ольга. – І взагалі що значить – переїдь? Ми з тобою тільки недавно зустрічатися почали.

– Ну гаразд, не в «богадільню» тоді, а в пансіонат, там говорять кращі умови, – збрехав Роман Ользі.

Взагалі дівчисько якесь йому дивне трапилося.

Гуляли, в кафе кілька разів водив, потім у гості привів. Так вона ще й відмовилася в його однокімнатній квартирці залишитися! Видно тому, що за шафою бабця спить, крекче час від часу, і води просить.

Взагалі-то Роман не лиходій, він навпаки стареньку доглядав, але бабуся вже явно не в собі, це ж вона скільки ще лежатиме?

Роман просто не хотів зізнатися, що розгублений і ображений. У нього, окрім бабусі, нікого немає, а вона його кидає!

Його бабуся одна ростила, він добре пам’ятав. Мати залишила його і поїхала десь, він її й знати не знав. А з бабусею вони жили добре, душа в душу, вона його любила, та й Роман її любив, як без неї.

А тепер вона явно вже не в собі, з їхньої поліклініки приходили і натякали – не мучся, хлопче, це старість, нічим ти їй не допоможеш. Твоя бабуся вже не розуміє нічого. І тебе не впізнає, тож не варто на неї своє життя молоде витрачатиме. Їй явно все одно, де доживати, це ж видно!

І Роман упокорився, а куди йому подітися?

Це він перед Ольгою намагається приндитися і грубувато говорити.

– Бо ні до чого мужику нюні розпускати. Будь-кому час його приходить, бабуся пожила стільки, що не кожному ще стільки й відпущено, – умовляв себе Роман.

Дивно, що Ольга проти, щоб він бабусю в притулок відвіз, іншим дівчатам було б все одно. Отож святоша трапилася йому, добренька й наївна, бо ж бачите рано їй до нього переїжджати, бач, яка.

– А ти взагалі навіщо до мене в гості йти погодилася? Чай пити, чи що? – пожартував Роман.

Він зрозумів її настрій, а шкода, Ольга йому подобалася.

Щось у ній було таке, чого в інших не було.

– Ну, ти ж сказав, що бабуся вдома, я думала ти нас хочеш познайомити? – пояснила Ольга.

– Все зрозуміло з тобою, – кивнув Роман.

– А може ти хоч на вихідні зі мною на бабусину дачу поїдеш, га? Відпочинемо на свіжому повітрі? – Роман мило посміхнувся.

– Ні, Романе, ти вибач, я у вихідні працюю – моя зміна, – Ольга так на нього глянула, що Роман раптом подумав:

– Може вона з ним грається, собі ціну набиває? Ну що ж, гаразд, подивимося, хто кого!

– А я поїду проїдуся, друзів своїх покличу, м’ясця посмажимо, відпочинемо, – все ще намагався заманити Ольгу Роман.

– А бабуся твоя що, одна залишиться? – спокійно спитала Ольга, і Роман раптом відчув себе поганцем.

– Думаєш ти найдобріша, так? – він зняв з гачка біля дзеркала запасний ключ. – Ну давай тоді, заїдь і перевір, як бабуся, а мені це все набридло!

Роман демонстративно поклав ключ Ользі в сумочку.

Вона зневажливо пирхнула, і пішла, не сказавши більше жодного слова.

– Але ключик не вийняла, – про себе відзначив Роман. – Значить є надія, чим він її зачепив! Бабусю мабуть пошкодувала, та краще б вона Романа пошкодувала.

А до бабусі він завжди сусідку тітку Марію кличе, він теж працює, і бабусю одну Роман намагався ніколи не залишати.

– От же ж, навіть сльози виступили, добре що Ольга не бачить, та що тепер зробиш, видно, віджила своє бабуся…

А йому про себе треба подумати.

Друзі вважають, що Роман крутий, на мотоциклі ганяє, та й робота в нього цікава – ремонт техніки.

А що в нього на душі, хіба комусь цікаво, та й не зрозуміють, будуть сміятися, що про бабусю Роман переживає.

Роман зайшов до сусідки – попросив за бабусею доглянути і поклав їй в кишеню гроші.

Тітка Марія, як завжди, стала відмовлятися, давати гроші назад.

– Та облиш, Романе, адже я тебе й Тетяну Андріївну вже скільки років знаю, зайду я по старій дружбі, не треба мені нічого!

Але Роман мовчки закрив її пальцями в кулачку гроші,

– Тітко Маріє, я на дачу зʼїжджу? У холодильнику бульйон курячий, я бабусі зварив, а я на пару днів, гаразд? – і він так тужливо на неї подивився, що тітка Марія одразу погодилася.

– Та їдь, Романе, їдь, я за нею подивлюся, та й погодую, що вже там, – і пішла до себе, тихо бурмочучи собі під ніс: – Ох, неприкаяний, все життя з бабусею прожив, без батька, без матері, та й сам не одружився, бабуся тягар, ех, життя…

Роман підхопив куртку, сумку, шолом, вийшов на вулицю, сів на свій улюблений мотоцикл і погнав на дачу. Ну їх тих друзів, нікого він не хотів бачити.

Ольга у вихідні працювала, вона була медсестрою.

Вранці було тихо, вона думала, що зміна буде легка. Але надвечір роботи додалося.

– Ольга, друга процедурна, давай швидше, вантажівка там зім’яла мотоцикл… Не бачив, чи що – на поворот пішов… Хлопець слабий дуже, не знати, чи допоможемо! – гукнула їй старша медсестра.

Ольга побачила, що хлопця вже везуть і поспішила за ним. Вона спочатку подумала, що помилилася. Не може бути, невже й справді це Роман? Невже це він? І тут же вона почула:

– Ольго, не спи, хлопцю зовсім недобре, давай ворушись!

…Романові здалося, що він зник у темряві. Він летів і летів, і дна не було. І нема за що вхопитися, окрім темряви навколо нічого, зовсім нічого…

Але ось раптом над ним засяяло яскраве сонце, та навіть не одне, а три, чи навіть більше.

А потім він почув неприємний голос:

– Цей хлопець дуже поганий, йому не допомогти, пізно. Він не реагує. Якщо в нього рідних немає, передаємо його на догляд.

Роман отетерів від цих слів.

Він хотів розплющити очі і виказати все тому, хто це говорив, але не зміг.

Голосу в нього теж не було. Та невже це все, він ще нічого не встиг!

Ніхто ніби не розумів, що він ще живий, а його тіло не слухається і знак він подати не може, ну ось і все!

…Процедури тривали довго. Ольга дуже втомилася, кілька разів здавалося, що Роман не витримає, але він виявився міцним хлопцем. Його відвезли на процедури і стали в його речах шукати телефон, може, близьких його вдасться знайти.

Але телефона не було, мабуть, вилетів кудись.

За правами водія знайшли його адресу. Проживає з Тетяною Андріївною.

– Я його знаю, – не витримала Ольга. – У нього нікого немає, окрім бабусі, але вона лежача, і з пам’яттю у неї погано. Загалом, я спробую їй повідомити, але не знаю, чи зрозуміє вона?

– Ну, давай, Ольго, тоді хлопець за тобою, – одразу полегшено зітхнула старша медсестра.

І Ольга, одразу ж після зміни, поїхала до квартири Романа, адже у неї в сумочці був ключ.

– Це хто це тут у Романа квартиру лізе? – не встигла Ольга відчинити двері, як вони самі відчинилася.

За дверима стояла міцна жінка у віці і підозріло дивилася на Ольгу.

– Мені Роман дав ключ, я хотіла його бабусю провідати, – одразу сказала Ольга.

– Ага, зрозуміла! – сказала жінка. – Та Романа бабусі, якби тебе чекала, вже б давно не стало! Роман мене завжди просить, от і цього разу сам він на дачу поїхав, обіцяв повернутися, та немає його поки що. Загуляв видно, скільки ж можна молодому хлопцеві за бабцею ходити?

Тітка Марія взяла руки в боки.

– Ось ключ, він біля дзеркала був на гачку, Роман сам мені його дав, – Ольга на долоні протягнула Марії ключ.

– Просто… З Романом дещо сталося… – тихо додала вона.

– Що ж там таке?! – ахнула тітка Марія.

Вона не розуміла, що відбувається.

– Роман на мотоциклі їхав і… Він зараз дуже слабий лежить. На мою зміну привезли, а я медсестра.

– Та ти що, дочко! – тітка Марія аж побіліла. – І дуже погано все? Жити буде?

– Буде, але поки він не прийшов до тями. Якщо ви з його бабусею побудете, я в лікарню до Романа повернуся, можна?

– Їдь звичайно, дочко, а я з Тетяною Андріївною залишуся.

Роман приходив до тями повільно.

Він раптом відчув, що хтось тримає його за руку, і розплющив очі. Все розпливалося, але на мить йому здалося, що то Ольга, і він розплющив очі ширше.

– Романе, прокинувся, слава Богу! Ну тепер ти на поправку підеш, адже в тебе на диво все обійшлося, головне ходиш, а решта таке! – радісно сказала Ольга.

Роман спробував говорити, але він не зміг вимовити й слова.

– Я правда вже лежатиму все життя?

– Що за нісенітниці, це тобі напевно здалося? Ти одужуєш, скоро бігатимеш. А бабусю ми з тіткою Марією разом доглядаємо. Так що все буде гаразд, зрозумів?

Роман мовчки тримав її руку, переживав, що від слабкості можуть сльози на очі найти, адже саме бабуся Роману в дитинстві ці слова говорила – все буде добре! І вони завжди збувалися.

Після Романа Ольга повернулася до Тетяни Андріївни, відпустила тітку Марію відпочивати.

Бабуся здається спала, очі її були прикриті, але Ользі здалося, що вона не спить. І вона, сама не знає навіщо, почала розповідати про себе, про свою роботу і про те, що їй дуже подобається Роман. Він видужає і Ольга буде поруч із ним. Він такий… Добрий, а хоче здаватися строгим, він смішний і милий.

Ольга довго говорила, і раптом Тетяна Андріївна розплющила очі,

– Дякую, дитинко! Тільки не йди, не йди від нього!

– Ви розмовляєте? – Ольга зраділа. – Хочете чаю, Тетяно Андріївно?

– Дуже хочу, а ти розповідай ще, ти мене своїми розповідями до життя повернула, – вдячно прошепотіла Тетяно Андріївно.

Роман пролежав в лікарні три тижні, Ольга йому поки що не стала нічого про бабусю розповідати.

Вона попросила прийти до Тетяни Андріївни знайомого лікаря. Тетяні Андріївні дали вітаміни і ще щось, і вона прямо ожила!

Лікар сміявся:

– Людина сильніша, аніж думають, іноді не вистачає найпростішого і лежачий встає!

І він мав рацію – до приїзду онука бабуся сиділа в кріслі.

– Бабусю, пробач, сварися не сварися на мене, я не розумів, а потім зрозумів. Сам мало не потрапив у таку ситуацію як тебе хотів відправити, мало не попрощався з життям, якби не Ольга! – Роман незграбно опустився перед бабусю на коліно і притулився щокою до її руки.

– Пробач, бабусю, я думав, що ти… Я неправильно думав!

– Що ти перед бабусею навколішки став, перед нареченою краще ставай, – засміялася бабуся.

– Не знаю, чи погодиться вона стати моєю нареченою. Я майже здоровий, значить, весілля не за горами, що скажеш, Ольго? – погляд у Романа був благаючий.

– Ну я подумаю, не поспішай, Романе, – Ольга не відповіла, але очі її говорили, що вона згодна.

– Як не поспішай? А про бабусю забули? Нема чого тягнути, мій Роман знайшов собі чудову дівчину, він дуже хороший, ти не пошкодуєш, Ольго, погоджуйся! Я хоч порадію за вас і поживу трохи, може, й до правнуків доживу, – попросила Тетяна Андріївна.

Ольга та Роман незабаром одружилися. Обміняли дві однокімнатні квартири на трикімнатну, у бабусі тепер своя кімната.

І вона дуже сподівається подивитися на правнуків, а може, навіть і поняньчити їх.

І пожити ще трошки, адже коли люди, які поряд люблять, можна жити, а не доживати…

КІНЕЦЬ.