Оля лежала на дивані і все прикладала мокрий рушник до чола.

-Мабуть, погода змінюється, – думала жінка.

Вона була чутлива до погодних змін.

-А може, це від того я слаба, що колишній чоловік дзвонив? – міркувала Ольга.

Ну й дійсно, вже рік минув, як Василь пішов до іншої, а досі її нервує! Десь погульбанить і давай дзвонити! Верзе якісь нісенітниці, назад до Олі проситься.

Оля вже його не любила і він навіть став їй неприємним, але Василь все не вгамовувався.

-Боже, знову дзвінок! – Оля аж скочила з дивана. – Ну зараз я йому влаштую!

-Що тобі треба, Василю?! – роздратовано крикнула вона в слухавку.

В слухавці запала тиша.

-Вибачте, а можна Олега Павловича?

Оля застигла з телефоном в руках.

Чоловічий голос був приємний, з легкою хрипотою, Олі такий подобався. Вона зніяковіла і відповіла вже чемно:

-Ви помилилися номером, тут такий не живе.

-Вибачте будь ласка.

-Та нічого, нічого.

Оля поклала слухавку, намочила рушник, приклала до голови і знову лягла на диван.

«Вибачте будь ласка!» – так приємно прозвучало, як освідчення в коханні. Гарний голос… – думала жінка.

Знову дзвінок! Оля встала.

-Вибачте, я знову вам подзвонив? – розгублено спитав чоловік. – Значить, мені дали неправильний номер, або я неправильно його записав. Ех шкода, я так тепер і не дізнаюся телефон Олега Павловича. Мені його дав випадковий знайомий.

Оля навіть зраділа, що незнайомець знову передзвонив. Їй чомусь захотілося з ним спілкуватися.

-Скажіть, а може я зможу чимось вам допомогти, замість Олега Павловича?

Чоловік засміявся.

-І сміх у нього приємний, – подумала Оля.

-Ну, може, тільки якщо ви бізнесмен і можете мені дати роботу охоронця! – весело відповів чоловік. – Ех, а я, мабуть, втратив хорошу роботу – запропонували посаду охоронця у фірмі, і все накрилося…

-А як називається фірма, вам не сказали?

-Та ні, Олег Павлович – це посередник. Їхали в поїзді з одним супутником, він мені дав його телефон, порадив цього товариша. Сказав, що він надійний чоловік, що не обмане, на хорошу роботу влаштує. Я взагалі то з вищою освітою, але часи такі, що роботи не можу знайти за спеціальністю.

-Це так! Але посередникам я теж не довіряла б, тільки гроші беруть і зникають.

-Згоден, але шанс все ж таки був. А то ким тільки працювати не доводилося, і таксистом був, поки зовсім свою машину стареньку не виїздив, по відрядженнях мотаюся ось за копійки, потяги вже набридли, але треба якось жити.

-Так, для сім’ї це погано, коли чоловік та батько у відрядженнях, – погодилася Оля.

-Та я не одружений! – зітхнув чоловік. – Дружина мене покинула, коли я без роботи лишився. Ну що я винен? Пішла до іншого, багатшого. Ну та гаразд, хоч із сином дає бачитися, не налаштовує його проти мене.

-У мене теж син і теж чоловік покинув, – зітхнула Оля. – Але там інше – чоловіка наліво потягло, а зараз мені телефонує, назад проситься, але я його вже терпіти не можу. Ось, нещодавно дзвонив, я подумала, що знову мені він дзвонить, тож я вам так грубо й відповіла.

Пробачте мене…

-Та нічого, нічого!

Розмовляли вони ще хвилин п’ятнадцять. Так, ні про що. Про життя, про погоду, про місто, в якому вони живуть.

Оля зауважила, що весь цей час, доки вони розмовляли, у неї не сходила посмішка, навіть щоки почервоніли.

Зате пройшла слабість – голос чоловіка діяв на неї заспокійливо.

Вона дізналася, що чоловіка звуть Євген, а його синові 10 років – на три роки старший за її Володю. Самому Євгену було 34 роки, він так само на три роки був старшим за Олю.

-Дякую, що вислухали мене, – чемно сказав Євген. – Приємно було поговорити.

-І вам спасибі! Ви знаєте – якимось дивним чином у мене слабість пройшла після розмови з вами. Буде нудно – дзвоніть ще!

…З того часу Оля почала чекати на дзвінки Євгена. Він ще їздив по своїм відрядженням і дзвонив Олі раз на тиждень, а іноді два рази.

За якийсь час вони перейшли на «ти». Оля шалено закохалася в його голос, але боялася про це зізнатися навіть самій собі.

Все частіше вона помічала – коли їй мав подзвонити Євген, вона прямо сиділа й чекала дзвінка. Вона, звичайно, вже знала номер телефону Євгена, але подзвонити першою не наважувалася – соромилася.

-Ой, дівчата, якби ви знали, як я закохалася у його голос! – розповідала вона подругам. – Та й у нас стільки спільного! Ми ніби один для одного створені, інтереси однакові, дивимося в одному напрямку.

-“Дивимося”, – повторила її подруга Анжела. – Ви б хоч раз один на одного подивилися, базікаєте, як маленькі два місяці по телефону. Він би тебе на побачення запросив. Раптом він якийсь поганий! Яким ти його уявляєш?

-Ну, такий плечистий, мускулистий, високий. Іншим він не може бути, адже його хотіли взяти в охоронці. Голос трохи хриплуватий, значить кремезний!

-А якщо він не такий, то розчаруєшся? – запитала Анжела.

-Ні! Окрім зовнішності, є ще й душа, а вона явно моя, споріднена. Але чомусь я боюся побачень із ним. Не знаю чому, але мабуть мене ці телефонні стосунки поки що влаштовують.

І все ж таки Євген запросив її на побачення.

-Зустрінемось біля кафе «Ластівка», – сказав він. – Я буду у білій футболці та у синіх джинсах.

Олю всю аж трусило, коли вона йшла побачення. Цієї неділі в центрі гуляло багато людей, і спробуй роздивись хто тут Євген.

Притулившись до ліхтарного стовпа, стояв хлопець із хризантемами, він був середнього зросту, худорлявий і якийсь миленький, а не брутальний.

Зовнішність дитини у зрілого чоловіка, світлий чубчик на бік. Оля спочатку не звернула на нього уваги, бо шукала у натовпі кремезного мужика, але Євген сам підійшов до неї.

-Оля? – посміхаючись, спитав він. – Я Євген. Я побачив, що ти когось шукаєш, і одразу зрозумів, що це ти. Я тебе саме такою й уявляв!

Оля розгублено дивилася на нього.

-Ти розчарована? – зніяковіло спитав Євген.

-Що ти, ні, звичайно, я тебе теж таким уявляла, – збрехала Оля.

Ні, вона була зовсім не розчарована. Євген був дуже симпатичним, правда його голос не зовсім гармоніював із його зовнішністю.

Ех, трошки підвело її чуття, адже так хотілося бачити Євгена високим і кремезним! Його точно не взяли б охоронцем. Таємничий Олег Павлович його напевно обманув. Таких чоловіків хочеться обійняти і довго гладити по голові.

-Звідки в тебе такий незвичайний голос? – запитала Оля в нього, сидячи вже в кафе.

-З народження, – засміявся він. – Тобі не подобається?

-Навпаки, дуже подобається, тобі пасує!

Надалі Євген довів, що навіть за такої дитячої зовнішності можна бути справжнім чоловіком – дотепним, серйозним, чесним, працьовитим, цілеспрямованим, та й просто – справжнім джентльменом.

Що ж, хай колишня дружина шкодує, що втратила такого чоловіка, злякалася тимчасових труднощів.

А Оля вийшла за нього заміж. Пара нещодавно відзначила 25-ту річницю їхнього весілля.

Щороку, коли вони відзначаючи цю подію, то піднімають келих за таємничого Олега Павловича, завдяки якому доля звела їх разом…

КІНЕЦЬ.