Звістка про те що не стало сина прийшла до них із запізненням… Втім, як і всі ті рідкісні новини, які він іноді надсилав батькам… Так вже сталося, що про життя сина вони не знали майже нічого.

Коли приїхали Іван Вікторович та Ольга Василівна, поминки вже закінчилися.

Поховали їх сина поряд з його дружиною Оленою. Вони їхали разом в тій машині…

Ольга з чоловіком трохи посиділи за столом, помʼянули сина й невістку і вже збиралися йти, як раптом на порозі зʼявилася тітка покійної Олени.

-А дівчинку ви хоч заберете? – раптом запитала тітка, яка власне й повідомила їм сумну новину.

-Мені вона не потрібна. У мене ціла зграя їх. Була б ще по наша, рідна, а так… Не зрозуміло чия! Олена нагуляла її десь…

Звідкись з-за її спини вийшла маленька білява дівчинка.

Ольга глянула на неї й ахнула. Дівчинка виділялася серед них. Біле волосся заплетене в рідку кіску, білі брови й вії і несподівано яскраві блакитні очі.

Вона вже хотіла сказати, що їм дівчинка теж не потрібна, як тут Іван, який до цього мовчав, сказав тоном, що не терпів заперечення:

-Звичайно заберемо! Навіщо дитині по дитячих будинках поневірятися? Не бідні, слава Богу, виростимо не гірше за інших!

І він, строго глянувши на Ольгу, взяв дівчинку за руку і повів до машини.

Жінка, нашвидкуруч попрощавшись, пішла за чоловіком.

-Як тебе звати, маленька? – ласкаво звернувся Іван до дівчинки.

-Катя, – голос дитини був, як дзвіночок.

-А мене Іван Вікторович, але можеш називати мене просто дідусь. А це Ольга Василівна, моя дружина.

Іван запитливо подивився на дружину, але та тільки підібгала губи.

Згодом Ольга упокорилася з присутністю в будинку нового члена сім’ї, але полюбити дівчинку так і не змогла.

Відчуваючи її неприязнь, Катя теж не тяглася до жінки, хоч і беззаперечно виконувала все, що їй казали робити по господарству.

Сам же Іван, навпаки, полюбив дівчинку і кожну вільну хвилину намагався проводити з нею. Влітку водив у ліс і на рибалку, взимку разом будували гірку і чистили сніг у дворі.

Не було жодного дня, щоб Іван не приніс їй гостинець.

Дівчинка відповідала йому взаємністю: зустрічала з роботи, допомагала зняти важкі чоботи, розминала втомлені плечі після важкого трудового дня і завжди була готова на все заради улюбленого діда…

…Біда прийшла, як завжди, несподівано. Іван дуже заслаб. Ольга з Катею не відходили від його ліжка. Несподіване горе зблизило їх. Через кілька днів Івана не стало…

Ольга ходила наче тінь, не помічаючи нічого й нікого довкола. Присутність Катерини знову її дратувати.

Дівчинка це відчувала і намагалася не показуватись Ользі на очі. Спочатку жінка хотів віддати дівчинку кудись, але вчасно зрозуміла, що одна в порожньому будинку не витримає і передумала.

Хоч якась жива, хай і не бажана, душа буде поруч…

…Так минуло два місяці. Настала зима. Пролетіли новорічні свята, які Ольга наче й не помітила.

Вона не стала ставити ялинку та купувати подарунки Каті.

Не спекла пирогів, як завжди робила при Івані. Навіть телевізор мовчав у новорічну ніч.

Ольга думала, що дівчинка щось попросить, але та мовчки лягла спати.

На хрещення жінка вирішила сходити до церкви, принести святу воду.

На вулиці стояв мороз.

-І чого я поперлася в таку холоднечу? – докоряла себе Ольга. – Відправила б Катю! Вона молодша!

Замислившись, жінка не помітила слизьке і в мить опинилась в кучугурі снігу.

Свята вода з бідончика, що вилетів з рук, вся до краплі пролилася на Ольгу.

-Та що ж це таке? – у розпачі вигукнула жінка.

Зла та мокра вона прийшла додому і пішла до себе в кімнату перевдягатися.

На ранок Ольга заслабла. Кутаючись у ковдри вона спробувала покликати Катерину.

Але не змогла. Зневірившись, Ольга лягла на подушку.

-Дівчина не допоможе їй, пам’ятаючи про її ворожість до неї… – вирішила вона.

Ольга чула, як Катерина ходила по хаті. Ось гримнули вхідні двері і все стихло.

-Гулять пішла! – вирішила жінка. – Їй немає жодного діла до мене. Як і мені до неї весь цей час не було!

Вхідні двері знову гримнули. Незабаром жінка почула, як загула піч і засвистів чайник. Двері в її кімнату відчинилися і зайшла Катерина з чашкою в руках.

-Ольго Василівно, я тут чай вам зробила, на травах, попийте.

А я поки що по лікарку збігаю! – вона поставила на тумбочку паруючу чашку і, поправивши подушки, вийшла.

Ольга зробила великий ковток. По тілу розлилося тепло. Незабаром двері в кімнату знову відчинилися і в супроводі Катерини увійшла сільська лікарка.

-Що ж ти так неакуратно, Василівно? – похитала головою та. – Я тобі ось випишу дещо. Катерино, сходи в аптеку. Гроші є?

Ольга кивнула, показуючи рукою на тумбочку.

Наступні дні Ольга ледь пам’ятала. Іноді перед нею поставало обличчя Катерини, яка напувала її чимось гірким, клала на лоб мокрий рушник, змінювала одяг.

Іноді їй чулись якісь чужі голоси…

Ольга прокинулась від яскравого сонця. У тілі була така легкість, що хотілося скочити і застрибати, як у дитинстві.

Вдома стояла тиша, тільки з грубки долинав тріск дров. Поруч, на тумбочці, стояла чашка з чаєм, що вже охолола, і миска з рушником.

Ольга перевела погляд. Біля ліжка сиділа Катерина, поклавши голову їй на ноги і, мабуть, спала.

Акуратно, щоб не потурбувати дівчинку, Ольга встала і пішла на кухню. Там вона швидко замісила тісто і почала пекти млинці.

-Ольга Василівно! Ну навіщо ви встали? – на кухні стояла стривожена Катерина.

-Годі тобі, за те що я повністю одужала, я хочу віддячити тобі за турботу!

-Але…

-Ніяких «але»! Давай сідай! Будемо чай пити! – весело зупинила її Ольга, ставлячи на стіл тарілку з гіркою рум’яних млинців.

Катерина слухняно сіла.

-Ти пробач мені, Катрусю! За все пробач! Не розумна я, стара! Такий скарб біля себе не розгледіла!

-Ну що ви, Ольго Василівно, – посміхнулася дівчинка.

-Якщо я ще гідна, можеш кликати мене бабусею, – Ольга поклала свою руку на руку дівчинці. – Ну, а якщо ні, то я не ображусь.

-Ну що ви… Ти! Бабусю!

Не стримуючи сліз, дівчинка та жінка обнялися…

-Бабусю! А давай посадимо ще баклажани! Я жодного разу їх не їла! – Катерина вказала на пакетик із бузковими плодами.

-Звичайно, моя хазяєчка! – усміхнулася Ольга, обіймаючи дівчинку і звертаючись до продавця. – Нам ще пакетик ось цього насіння!

-Яка у вас зазяйська онучечка! – усміхнувся продавець. – От бабусі радість!

-І радість, і щастя! – відповіла Ольга, забираючи покупку. – Ходімо, Катрусю! Нам ще обновки до весни купувати…

КІНЕЦЬ.