Ольга варила на кухні холодець, як раптом прийшов її чоловік і став біля каструлі.

-Олечко, а ти холодець з хріном вариш? – раптом запитав він.

-Як із хріном? Ось звариться, тоді вже їж – з чим хочеш: хочеш з хріном, а хочеш із гірчицею, чи з аджикою.

-Ну це зрозуміло, а я про те, що коли вариш, то хрін додаєш?

-Ні, Михайле, варю я його без хрону!

-Так? А ось Лідочка моя листя хрону додавала. В кінці. Він тоді особливий смак і аромат мав!

Ольга аж застигла від обурення.

-Ні, Михайле. Я по-своєму варю. Я – Ольга. І роблю я все, як Ольга, а не Ліда…

І так у всьому.

Вони з Михайлом познайомилися лише три місяці тому. Обоє самотні і обоє – вдівці. Познайомились випадково. Почали спілкуватися. Начебто здалися цікавим один одному.

Потім вирішили пізнати один одного краще – він розповів їй все про своє колишнє життя, про сім’ю, про дружину, якої не стало про дітей, які давно роз’їхалися і тепер тільки по телефону іноді спілкуються.

Вона про себе все розповіла, про чоловіка, про дочку єдину.

Вона теж живе в іншому місті, іноді приїжджає
провідати, а так теж по телефону спілкуються. Але іноді посилки якісь надсилає. Раніше внучка частіше приїжджала, а зараз в інституті вчиться, вийшла заміж. Тепер і її бачить рідко.

Ось і виходило, що схожі їхні долі. Він і запропонував зійтися, щоб було їм удвох не так самотньо. Легше вдвох та й веселіше. Знову ж таки завжди зможуть один одному допомогти і підтримати. Людмила трохи подумала, потім вирішила, що може і справді вдвох щось їм буде краще.

Спочатку кілька разів у гості його запросила. Спілкувалися – все було добре. Він такий спокійний, поступливий, господарський. Знову ж таки не гульбанить, не свариться, допомогти у всьому готовий.

А незабаром вони вже й зійшлися. Він одразу запропонував, щоб вони разом у неї жили, а його помешкання здали квартирантам.

Вона погодилася. Цілком розумно. І копійка їм буде не зайва, а якщо раптом щось не вийде, то він завжди може до себе повернутися.

Михайло охоче погодився у всьому допомагати їй. І пропилососить сам, і посуд помити допоможе.

Акуратний, речі не розкидає, завжди на своєму місці.
Та тільки почав постійно діставати розпитуваннями, що і як вона робить. Постійно тільки й чуєш, як це робила його Лідочка.
Оля готує – він поряд. Запитує, що коли і скільки вона поклала, чи додала ще щось, що він згадав. Тому що Лідочка робила саме так. Тому що Лідочка завжди додавала ще й це, тому що Лідочка завжди робила це саме так…

Ольга спочатку намагалася відповідати спокійно, потім почала старатися не звертати на це уваги – ну з часом заспокоїться, звикне, що вона не Лідочка, а Оля. А потім стало просто це все її дратувати.

Ну у всьому, з приводу і без приводу тільки й чуєш про те, як і що робила його Лідочка. Ну вона ж теж пам’ятає свого Іллю, але не розказує про нього щохвилини, не порівнює його зі своїм чоловіком!

А потім стало ще смішніше:

-Олечко, а ти список у магазин написала?

-Який список?

-Ну що купувати треба.

-Та я поки що без списку пам’ятаю. Знаю, що треба.

-Ти не права. Ось Лідочка моя завжди список складала. Гроші завжди розрахувати могла, що треба купити, а без чого можна обійтися.

-Михайле, а раптом я побачу щось, чого у списку немає? Аж раптом мені ця річ знадобиться, чи просто захочеться купити щось незаплановане?
-Ні, Олечко. Господиня завжди повинна знати, що саме їй потрібне для господарства.

Ось Лідочка завжди в зошит записувала все. У неї завжди зрозуміло – скільки грошей отримали. Завжди є записи, що необхідно придбати цього місяця, що з цього найважливіше, що другорядне, а що просто хочеться, але якщо й не вийде, то не так уже й погано.

Потім завжди записує скільки на комуналку пішло, скільки на необхідне…

Одразу видно скільки можна на продукти витратити, скільки на якусь річ можна витратити, а скільки можна відкласти, щоб потім щось дорожче та необхідне купити. Усі витрати завжди враховані. Завжди зрозуміло, що можеш собі дозволити, а де й економніше треба…

-Ні, Михайле, я так не звикла і не можу. Я без записів завжди знаю, що можу собі дозволити, а що ні. У розкоші ніколи не жила, але й заощаджувати на всьому теж не звикла.

Слава Богу – ніколи не бідувала. Поїсти завжди є все, що необхідне для життя – є, квартира є і в квартирі все, що потрібно. І одягнути, взути теж завжди є що.

-Так, он у тебе шафа вся ганчірками заповнена – там на кілька людей носити – не переносити. І речі всі хороші, добротні. А ти ось учора ще й сарафан якийсь купила. Ось навіщо? Нащо він тобі потрібний? Адже повно одягу…
-Це ти за цю домашню сукню за 300 гривень? Тобі шкода для мене 300 гривень? Чи я мала в тебе дозволу запитати? Ну то я на свої гроші купила! Ось уже не думала, що нам доведеться сперечатися з таких питань!

-Ну чого ти одразу ображаєшся? Я ж просто кажу, що можна було й не витрачати даремно, адже не було жодної необхідності брати, адже й без цієї сукні – ганчірок повно…

-Знаєш що, Михайлику, я так не звикла і не хочу! Навіщо тобі заощаджувати на всьому? Ми що, у чомусь потребуємо?

Холодильник повний, продуктів повно. Завжди все свіже. Фрукти, овочі, молочка – все, що хочеш завжди є.

Великих покупок ніяких не потрібно – все у нас є, що потрібно. Ти куди складати зібрався? Навіщо? З собою на той світ нам все одно забрати нічого не вдасться! Скільки того життя в нас лишилося?

От і живи, і радуйся! Навіщо тобі гроші? Ти ось і так все, що за свою квартиру отримуєш – відкладаєш.

Ну так заради Бога! Я не претендую на ці гроші. Збирай, якщо тобі потрібно! Може дітям допомогти хочеш або на поминки збираєш – це твоя справа, я сюди не лізу.

Я он і сама давно назбирала трохи – там і на поминки мої вистачить, і дітям щось залишиться. А ось те, на що ми з тобою живемо – давай житимемо.

Нам із тобою дві пенсії цілком вистачає. Отож і давай просто жити. Не так, як я з Іллею жила, або як ти з Лідою жив, а як ми з тобою! Розумієш?

Немає більше мого Іллі, і твоєї Ліди також більше немає! Ми завжди пам’ятатимемо їх, але не можна, щоб вони між нами постійно стояли! Не вийде з тобою так нічого!

От і вирішуй – якщо хочеш, щоб і далі ми разом були, значить не треба намагатися переробити мене в Лідочку – адже я тебе не намагаюся переробити в Іллю!

І звітувати перед тобою за кожну копійку я теж не буду! Я згодна, якщо щось велике та серйозне купити треба, якщо непередбачені витрати якісь – це одне. А ось за кожну дрібницю по господарству, за покупку продуктів або якоїсь особистої дрібнички – вибач!

Дозволь мені самій це вирішувати! Адже тебе не обурило, що я тобі купила штани домашні та капці, а мою сукню ти одразу побачив… Не можна так, Михайле! І не буде такого!

Не подобається – я тебе не тримаю. Ти можеш спокійно піти і жити своїм життям. Ну а якщо вирішив жити зі мною, то і зі мною тобі рахуватися доведеться! Іди, якщо хочеш!

Михайло пішов у кімнату, мовчки сидів на дивані, втупившись у телевізор… Не розмовляли весь вечір.
Наступного дня він знову мовчав. Мовчки поїв, мовчки помив за собою посуд.

-Михайле, ну чого мовчиш? Що ти вирішив? Якщо хочеш піти, то я тобі допоможу речі зібрати…

-Ні, Олечко… Пробач ти мене, нерозумного старого. Розумію, що не мав я рації. Не зможу я вже без тебе… Не зможу знову один залишитися… Ти вже не гнівайся на мене…

Так і припинилися негаразди в родині… І живуть Ольга з Михайлом щасливо…

Джерело