– Микитенко, ти? Нічого собі, скільки років!

Оля обернулася, молода жінка, що стояла перед нею, їй когось смутно нагадувала, а та продовжувала говорити:

– Ти де ділася? Наче в одному місті живемо, а ніде не перетинаємось. У Фейсбуці тебе теж знайти не могла.

До Ольги поступово стало доходити, що ця незнайомка, яка так безцеремонно зупинила її на півдорозі, ніхто інша, як Данилюк Світлана, її однокласниця.

Ольга чомусь почала виправдовуватися:

– Та мене нема в соцмережах, я там не зареєстрована. І взагалі, я вже давно не Микитенко, а Бондаренко.

– Та яка різниця, яке у тебе зараз прізвище! Ти для мене Микитенко була, є і залишаєшся! Я взагалі це до чого – ти на вечір зустрічі йдеш? Стільки років минуло, треба зібратися, поговорити хто, де і як? – продовжувала розмову Світлана.

Справді, скільки років минуло від закінчення школи? Ольга на мить, переставши слухати балакучу Світлани, задумалася: десять? І вона і справді після закінчення школи жодного разу з колишніми однокласниками не бачилася.

– То ти йдеш чи ні? – долинув крізь думки дзвінкий голос Світлани. – Ми наступної суботи збираємося. Кафе «Марсель», о 7-й годині вечора. Давай, приходь. Заперечення не приймаються!

Далі Світлана продовжувала рапортувати, що будуть усі наші, і навіть Іван Киричук з Лондона прилетить.

Ось саме через Івана Ольга і не реєструвалася в жодних соцмережах, і зовсім не хотіла йти на якийсь вечір зустрічі.

– Ти знаєш, що Іван наш великим і крутим бізнесменом став? Не хвилюйся – банкет за його рахунок. З нас лише присутність.

Ледве відв’язавшись від Світлани і давши їй чесно-пречесне слово прийти на збір шкільних друзів, Ольга пішла далі. Її шлях лежав у магазин, а вдома чекала маленька донька, з якою вони жили після розлучення з чоловіком удвох.

Віра, правда, була вже й не така маленька, все-таки вісім років дівчинці виповнилося, цілком самостійна другокласниця, якій часто доводилося залишатися вдома одній. Але все одно Оля переживала і поспішала до доньки.

Шлюб з її батьком був поспішним, тому, напевно, так швидко закінчився. Оля просто вийшла заміж за першого зустрічного, тільки заради того, щоб швидше забути Івана. І ось вона – тінь з минулого, адже Світлана не відв’яжеться, дарма вона на прощання дала їй номер свого мобільного.

Кохання у них з Іваном сталося в останньому класі, а після випускного вечора вони вирішили більше не розлучатися.

– Вступатимемо в один університет, – вирішив тоді за неї Іван. – Факультети будуть різні, але неодмінно в один.

І хоча Оля планувала стати економістом, Івана послухалася та обрала прикладну математику. Іван навчався на фізика. До кінця першого курсу Оля зрозуміла, що математика з неї не вийде, а в Івана відкривалися блискучі перспективи. Він дедалі більше віддалявся від подруги з’явилися нові друзі, захоплення. А потім Ольга зрозуміла, що вагітна, але псувати кар’єру Івану не стала, просто потихеньку пішла з його життя. А тут якраз підвернувся Бондаренко.

Вона і Віру народила, приховавши від чоловіка, хто її справжній батько. А за кілька років благополучно розлучилася з чужою по суті людиною. Перевелася на заочне, влаштувала доньку в дитячий садок, а сама почала працювати бухгалтером у невеликій фірмі. І до сьогодні намагалася не згадувати про Івана.

– Нікуди я не піду, – вирішила Ольга. – Нема чого мені на Івана милуватися. Хто він та хто я.

Однак Світлана надзвонювала практично щодня, і до вечора п’ятниці, напередодні зустрічі, Ольга здалася, вирішивши, що посидить трохи з усіма, а потім потихеньку піде.

Помпезна зала кафе була заповнена, як спочатку здалося Олі, незнайомими людьми. Але потім вона з деякими зусиллями почала розрізняти серед них своїх однокласників. Треба ж, Віталік зовсім змінився, а Сашко так набрав зайвого. Дівчата з їхнього класу теж змінилися. І тільки Іван, а його Ольга впізнала відразу ж, залишився таким, яким вона його бачила востаннє дев’ять років тому. Їхні погляди зустрілися.

– Оля, ну, нарешті! Ти де була? – Іван побачивши жінку, підійшов до неї і обійняв.

– Нікуди я не пділася, постав мене на місце. Люди дивляться.

– Ну, і нехай дивляться! – Іван щасливо посміхався. – Я взагалі цей вечір зустрічі тільки заради тебе і затіяв. Як знав, що все одно тебе хтось із наших знайде і доставить сюди. Хоч ховайся, хоч не ховайся. І вистачить приховувати від мене мою дочку!

Ольга здивовано дивилася на присутніх, чиї погляди були прикуті лише до них.

– Звідки ти знаєш про Віру? – тихо спитала вона.

– У мене скрізь свої інформатори є, – Іван підморгнув Світлані. – Ось ти напевно хотіла трохи посидіти та піти з цього вчора. А давай підемо разом, до моєї доньки!

КІНЕЦЬ.