Володимир стояв посеред вулиці, милуючись красивою незнайомою дівчиною.

-Може, ця красуня недавно з’явилася в нашому будинку чи просто я її не помічав, – думав він. – Чоловіка, схоже, немає. Але не факт. Підійти, познайомитись? А раптом одружена?

Місцеві бабці, двох моїх перших дружин, добре пам’ятають. Все, зайшла у під’їзд. У сусідньому живе. Ну, гаразд.

Володимир прийшов у свою двокімнатну холостяцьку квартиру.

Гроші у нього водилися. Щоправда, не такі вже й великі, він власник невеликої авторемонтної майстерні.

Але клієнтів в нього чимало, місто, як-не-як, обласне.

Він глянув у вікно, ближче до вечора – тітка Тамара вже на лавці, але поки що одна. Усміхнувся, одягнув капці і вийшов у під’їзд:

-Привіт, тітко Тамара!

-Привіт, Вовчику! Ти що вирішив зі мною посидіти?

-А чому б і ні? Погода тепла. А то я цілий день у своєму автосервісі працюю, хоч свіжим повітрям подихаю.

-Щось запитати хотів мабуть у мене? – хитро посміхнулася жінка.
Володимир замʼявся.

-Тітко Тамаро, тільки це особисте питання… – пробурмотів він.

-Та я зрозуміла. Не переживай – нікому не скажу!

-Ага, зрозуміла вона, сьогодні ж весь будинок пліткуватиме, – подумав Володимир. – Я для них і так головна тема розмови. Про всіх моїх подруг все знають.

-Тітко Тамара, я щось останнім часом помічаю, що якась незнайома дівчина у третій під’їзд заходить, – сказав він.

-Ох, Вовчику! – раптом сплеснула руками тітка. – І коли ж ти вже одружишся?! Ну зараз я тобі все розповім…

Вона у тридцять дев’ятій квартирі живе. Звуть – Наталка, – жінка зробила інтригуючу паузу. – Незаміжня.

-О!

-Щоправда, якась вона дивна. Про свою роботу не говорить. Може вона той…

-Що той?

-Вовчику, ну, що ти, як дитина? Де зараз гарні дівки роботу знаходять? – жінка трохи подумала. – Хоча їй далеко не вісімнадцять. А у них там все молоденькі потрібні. Ну, ти зрозумів, про що я говорю…

-Зрозумів, зрозумів, – розсміявся Володимир.

А може, в нічному клубі якому? Сам бачиш, яка в неї фігурка і хода…

-Ну, дякую, тітко Тамаро! Бо я живу тут і сусідів не знаю.

-Ох і ласий ти до жінок, Вовчику!

-Тітко…

-Що тітко? Я ж говорю, що тобі одружитися треба.

-Добре, пішов я. Он ваші подруги йдуть…

Зайшовши додому він глянув у вікно. Тітка Тамара щось жваво розповідала своїм подругам. Про кого вони шепотілися, він знав точно…

-Ох ти! А ось і вона. Схоже, в магазин пішла.

Щоб вмитися, одягнутися, йому вистачило кілька хвилин.

Ще пару хвилин, щоб добігти до магазинів:

-У який зайшла? Звісно в цей! – Володимир зайшов, озирнувся. – Он і вона. Головне не дивитись у її бік.

Володимир почав розглядати вітрини, часом зиркаючи на дівчину, і на свій подив, розуміючи, що на думку не спадає жодної фрази, з чого можна почати знайомство.

При знайомстві з іншими дівчатами та жінками таких фраз було багато, а тут – жодної. Навіть дивно якось.

Тут він побачив, що Наталка пішла до каси.

Він кинувся за нею, але тільки зараз зрозумів, що так нічого й не поклав у свій кошик.

Схопив ігристе, пару шоколадок і кинувся до каси. Але якийсь чоловік став у чергу між жінкою та ним.

Ось настала її черга. Вона розплатилася і почала розкладати продукти по пакетах. Тут чоловік, що стояв перед ним, почав загравати з касиркою. Володя не витримав:

-Чоловіче, ти швидше не можеш?

Чоловік розсудливо вирішив якнайшвидше розплатитися і відійти.

А дівчина вже розклала продукти у два пакети і попрямувала до дверей. Володя кинувся за нею. Раптом вона різко зупинилася, і він наскочив на неї.

-Ой, вибач! – і тут у нього в голові все прояснилося, дотепність і чарівність повернулися. – Готовий спокутувати свою незграбність.

-На, неси! – і дівчина безцеремонно дала йому пакети. – Ми ж з тобою в одному будинку живемо?

-І це все, за таку провину? – він узяв пакети.

-А тобі мало?

-Звісно. Поки йдемо до твоєї квартири, ти маєш придумати, щось інше цікавіше.

-Ах, це я маю придумати? Гаразд. Я йду до своєї квартири, а ти – до своєї квартири.

-А далі?

-А далі я виходжу і говорю своє бажання.

-Гаразд.

-Так, Володимире, а чому ти не питаєш, як мене звуть?

-Я по очах бачу, що Наталя…

…Вони розійшлися. У квартирі Володя діяв швидко – поголився, помився, зібрався.

Біля під’їзду він чекав хвилин десять-п’ятнадцять.

-Отже, Наталко, що надумала?

-Хочу посидіти у тиші на березі річки.

-Я знаю одне таке місце, але це далеко.

-А це, значить…

-Ми повинні взяти автомобіль! – сказав Володимир.

Вони спокійно зайшли у ворота автосервісу.
-Беремо цей автомобіль! – кивнув він на машину, що стояла трохи осторонь. – Сідай!

Дівчині явно подобалася така пригода.

Володимир виїхав, зачинив ворота.

Не встигли вони під’їхати до центральної брами, як вийшов охоронець і підняв шлагбаум:

-Що, Володю, покататися?

-Так, – кивнув хлопець. – Наталю, у тому будинку мій автосервіс, а це мій автомобіль.

-То ти, виявляється, бізнесмен?

-Ага!

Місце куди він приїхали виявилося справді глухим. Лише вдалині на тому боці виднілося якесь село.

-Тут ми можемо посидіти в тиші, – хлопець дістав із багажника якусь ковдру. – Розстилай! У мене там є яблука. Зараз дістану.

-Володю, ми тільки посидимо в тиші, а не полежимо.

-Це вже, як забажаєш…

-Гаразд, поїхали назад, – махнула рукою дівчина вже ввечері. – Бо комарі вже налетіли.

-Поїхали…

Всю дорогу Володя не наважувався запропонувати, але перед будинком все ж таки зважився:

-Наталю, може зайдемо до мене …

-…У мене ігристе є і шоколад, – закінчила за нього дівчина і додала. – Я не люблю ігристе.

Володя так важко зітхнув, що дівчина не витримала і засміялася.

-Але від шоколаду я не відмовляюся.

Радісна усмішка осяяла обличчя хлопця.

Йому тридцять, їй трохи менше. Звичайно ж, вони разом були до ранку. На ранок Володя зателефонував, комусь зі своїх робітників і сказав, щоб сьогодні поралися без нього.

-Клас! – вигукнула жінка. – Життя триває.

-Воно у нас триватиме нескінченно довго, – він узяв свою подругу на руки і закружляв по кімнаті.

-Ні, Володю, – жінка раптом стала сумна, наче прокинулася від мрій. – Життя таке коротке, а темрява завжди поряд.

-Хто б уже про це говорив? Тобі скільки років, Наталко?

-Двадцять сім уже.

-Що ти можеш знати про темряву?

-Ти маєш рацію, Володю! – на її обличчі знову з’явилася посмішка. – Ми з тобою думатимемо тільки про кохання.

І вони забули про все на світі… На цілий тиждень.

Володимиру здавалося, що вони залізли на вершину на ім’я Щастя, високо, високо. Він не сумнівався, що знайшов свою половинку, і в суботу, вставши на одне коліно, простяг своєї коханої відкриту коробочку з каблучкою:

-Наталко, я люблю тебе! Виходь за мене заміж!

Радість осяяла обличчя жінки. Це тривало кілька секунд. Раптом на обличчі з’явився смуток.

-Володю, я тебе теж люблю. Ти навіть не уявляєш, як. Але… Не треба весілля.

-Чому?

-Я завтра їду у відрядження.

-І що з цього? – він глянув їй у вічі. – Люба моя, ти плачеш?

-Ні! – вона провела рукою по очах.

-Наталко, я відчуваю, що в тебе, наче є інший світ.

Жінка злегка кивнула головою, наче боячись, що це може торкнутися її коханого.

-Чому ти не можеш піди звідти?

-Володю, це неможливо. Нехай сьогодні все стане як і раніше. Не питай мене більше ні про що…

…Ця ніч була особливою. Закохані немов відчували, що вона може виявитися останньою.

Вранці вона почала збиратися.

-Володю, я не знаю, коли повернуся.

-Наталко, ти куди збираєшся? Що за відрядження?

-Ці відрядження постійні. Це моя робота.

-Навіщо тобі така робота?

-Я її обрала. Давно. Мені ніколи не було так сумно. Раніше я знала, що на мене ніхто не чекає назад, – вона притулилася до його плеча. – Не дзвони! Дзвінки все одно не дійдуть. Ти будеш мене чекати?

-Наталко…

-Володю, я пішла.

-Я чекатиму тебе завжди…

…Пройшов місяць.

Щовечора Володимир чекав, що на домофоні заграє мелодія і він у слухавку почує її радісний крик:

-Володю, відкривай!

Але його домофон мовчав, а телефон був відключений. Він носив із собою коробочку з каблучкою. Хотілося одягнути їй на пальчик, щоб уберегти від усіх бід.

Цього ранку він вирушив у свій сервіс, коли, з машини, що стояла біля під’їзду, вийшов чоловік і підійшов до нього.

-Ви Володимир?

-Так.

-Наталя зараз в обласній лікарні. Вона дуже слаба…

-Що-о-о?

-Сідайте!

Вони обоє кинулися до машини.

-Що з нею сталося? – запитав Володя, коли машина рушила з місця.

-Володимире, що я зараз скажу вам те, що має залишитися між нами. Наталя співробітниця одного відомства. Вона була на завданні. Більше сказати нічого не можу. Ідучи на завдання, вони залишають координати найближчої людини на крайній випадок… Наталя залишила ваші координати.

…Вона лежала біла. Очі заплющені.

-Що з нею? – спитав Володимир у лікаря, що стояв поруч.

-Її подальше лікування можливе, якщо вона вийде з цього стану, – лікар важко зітхнув. – Чесно вам скажу: шанси невеликі.

-Я можу з нею залишитися.

-Так, – кивнув лікар і вийшов.

Володимир сів на стілець поруч з її ліжком. Довго дивився на обличчя своєї коханої, потім заговорив, ніби був упевнений, що вона почує:

-Наталко, пробач мені! Навіщо я відпустив тебе? Не вибачу себе ніколи. Ти тільки не йди більше! Щодня чекав, коли ти повернешся, – він з якимось острахом подивився на дівчину. – Ти обов’язково повернешся?

Продовжуючи розмовляти, він легенько погладив долоню своєї коханої. Йому здавалося, що варто йому замовкнути і забрати руку, вона піде назавжди.

-Наталко, ти вийдеш за мене заміж? Я завжди ношу з собою ту каблучку, яку тобі купив, – він дістав коробочку. – Ось вона. Нехай вона буде на твоєму пальчику.

Володимир дістав каблучку й обережно одягнув її на безіменний палець своєї коханої.

Її повіки зарухалися.

-Наталю! – покликав він.

Вона дивилася кудись у стелю. Але ось трохи повернула голову… Очі прояснилися… Губи тихенько розсунулися. Він не почув, що вона сказала, але зрозумів:

-Володя…

І тут її очі знову заплющились.

-Наталя! – гукнув він.

У палату забіг лікар. Він подивився на якийсь прилад і щось сказав медсестрі, яка вибігла з палати, а потім кивнув хлопцю:

-Іди!

-А Наталя …

-Ми допоможемо…

…Весняного вечора за накритим у кімнаті столом сиділи двоє. Середину столу прикрашав торт із двадцятьма вісьмома свічками. У світлі свічок блищали золоті каблучки на їхніх руках.

Вони згадували минуле літо.

-От ніколи б не подумала, що у двадцять вісім років буду пенсіонеркою. Думала, ніколи не буду. У нашій групі до пенсії ніхто не доживав.

-Гаразд, Наталко! Це тільки для своєї спецгрупи ти пенсіонерка. І давай, припиняй! День народження, а ти про сумне. Краще свічки задмухай!

-Гаразд, Володю! Потім скажу тобі, ким я вже зовсім не уявляла себе в двадцять вісім.

Вона задмухала свічки і почала нарізати торт, а він розлив по чашках чай.

-Ти щось хотіла мені сказати?

-Володю, я сьогодні ходила в жіночу консультацію. Через сім місяців ти будеш татом, а я – мамою.

-Наталко, правда?! Це ж просто диво!

-Рік тому, я й подумати не могла, що так зміниться моє життя…

КІНЕЦЬ.