Незважаючи на те, що було холодно і йшов дощ, Олена йшла по вулиці в одній сукні. Вона з дому вискочила, не взявши куртку. Олена вже замерзла, але вона не знала куди йти. Востаннє їй так погано було після nохорону матері, коли вона залишилася одна. Батька не знала, а після nохорону матері, її забрала до себе тітка.

Після школи вона вступила до інституту на заочне відділення і влаштувалася на роботу. На дні народженні у подруги, Олена познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Павло відразу ж закохався в високу, худу, темноволосу дівчину. Вони почали зустрічатися і незабаром одружилися. Молодята жили в квартирі Павла, а її квартиру здавали. А минулого року вони продали обидві квартири і купили одну велику. Вони дуже хотіли дитину, але поки у них не виходило.

Олена перевірялася, вона була здорова, але не могла заваrітніти. Замість того, щоб заваrітніти, Олена почала товстішати. Бідна сиділа на дієті, ходила в зал, але нічого не виходило. Павло весь час їй дорікав за зайву вагу і за те, що вона не могла заваrітніти. Відносини між ними ставали все гірше і гірше. А останнім часом він її почав обзивати товстою коровою.

Олена на півгодини раніше повернувшись з роботи, застала чоловіка з іншою жінкою. Вона йшла по вулиці, сльо зи текли по обличчю, а в голові звучали слова Павла: — Ти сама винна, подивися на себе в кого ти перетворилася?! Навіть дитину не можеш народити. Додому не хотіла повертатися, до подруг або до тітки теж не хотілося. Її думки перервав дзвінок.

Це був чоловік, але вона не стала відповідати. Після кількох дзвінків, він написав їй смс: «Повернися додому, спокійно поговоримо». «Ніколи», — подумала Оленка. Але щось треба було робити, їй було дуже холодно. Вона звернула в перший же-ліпший двір і зупинилася перед п’ятиповерховим будинком.

Якраз домофон був зламаний і двері відкриті. Зайшла вона в під’їзд, піднялася на другий поверх і сіла на сходовому майданчику. Вона хотіла зігрітися і подумати про те, що робити далі. Вона почула кроки І встала, по сходах піднімалася літня жінка. Олена не могла повірити очам, це була її вчителька з біології. — Ірино Володимирівно! — вигукнула вона. — Так, ви до мене? — запитала жінка, подивившись уважно на неї. — Це я, Олена Романова. — Алена! — вигукнула вона.

— Як я рада тебе бачити! Я тебе не впізнала. — Ще б пак, я сама вже не впізнаю, — сказала вона і розплакалася. Ірина Володимирівна запросила її до себе, пригостила чаєм, а Олена розповіла про все, що з нею сталося за останні десять років. Ірина Володимирівна запропонувала їй залишитися у неї, а завтра на свіжу голову вирішувати, що робити. Прокинувшись, Олена згадала весь вчорашній коաмар.

Вона зра діла, що сьогодні субота і не треба йти на роботу. — Ти прокинулася? Одягайся, будемо снідати, скоро і Андрій прийде. Минуло два роки. Олена була щаслива, адже сьогодні її виписують з сином. Андрій її зустрічав біля пологового будинку, а вдома їх чекали найрідніші люди-свекруха Ірина Володимирівна і тітка Аня. Як добре, що вона того дня зустріла Ірину Володимирівну, адже завдяки їй вона сьогодні щаслива. А Андрія зовсім не бентежили її зайві кілограми.

КІНЕЦЬ.