Олена насмажила цілу гору оладків і задоволена собою сіла за стіл пити чай.

Вона тільки-но відкрила баночку абрикосового варення, як задзвенів її телефон.

Жінка глянула на екран й оторопіла. Дзвонила її колишня свекруха…

-Оленко привіт! – закричала свекруха в слухавку. – Ну, як ви там?! Як живете, як дітлахи?!

-Здрастуйте, Марино Вікторівно. Та нормально. Я працюю, діти на канікулах. Ви там як? Не чекала я на ваш дзвінок…

-Ой, Оленко, і не питай! – раптом сказала свекруха. – Погано, зовсім погано. Слаба я, то одне, то інше. Зараз ось лежу, встати не можу, а літо на дворі, робота не чекає. Дід теж слабий, та й де вже йому самому впоратися! І вдома робити треба, і на городі…

-Ну ясно. Ви тримайтеся, одужуйте…

-Ох, дорогенька, легко сказати, одужуйте, а де вже тут одужати, коли все одне до іншого! І Василь теж хороший, ти уявляєш! Тобі він хоч дзвонить? Аліменти платить?

Олена, злегка відсунувши телефон від вуха, поволі сьорбала чай і слухала нескінченні скарги колишньої свекрухи.

Жінка торохтіла, не даючи вставити й слова. Начебто ставить питання, і без найменшого проміжку відразу переключається на свої власні проблеми, говорить, говорить, ніби боїться, що її не дослухають.

Як же ж їй стало вже недобре, що вона навіть сама себе пересилила, і їй, такій «поганій» Олені зателефонувала!

Ох, не дарма вся ця розмова, не та Марина людина, щоб дзвонити будь-кому просто так, без приводу.

-І навіщо слухавку брала? – думала Олена. – Треба було вдати, що не чую, і все. А тепер сиди, слухай оце все.

За всі ті образи, що натерпілася від неї Оленка, можна було з нею і не вітатись, ніхто б і не засудив.

А з іншого боку це їй вона свекруха колишня, а дітям-бабуся рідна, незважаючи на все їй сказане.

Юлечка все чула, що бабуся про них сказала, сама потім вирішила, що раз бабуся до них так, то не треба їм такого спілкування, а Андрійко маленький ще, багато чого не розуміє, сумує за бабусею.

Може схаменулась свекруха, і стосунки налагодити хоче, що вже Олені характер показувати, і минуле згадувати…

За всіма цими роздумами Олена зовсім втратила нитку розмови, і повернулася до реальності тільки тоді, коли в слухавці пролунав гучний і наполегливий голос.

-Алло, алло, Олено, ти мене чуєш?!

-Чую, не кричіть ви так…

-Чуєш, а мовчиш! Я тебе вже два рази запитала, що там Василько? Дзвонить вам?

-Ні, не дзвонить. Спочатку ще дзвонив, з дітьми розмовляв, а потім його ця мадам і нас, і його так насварила, що й дзвонити перестав. Та що я говорю, ви ж в курсі всього…

-А аліменти? Аліменти ж хоч платить?

-Ні, більше року вже ні копійки не надсилав. Та ми й не просимо, самі впораємося. Тільки борг збирається в нього. Ви ж мати, самі маєте знати все про сина. Ще трохи, і я в нього його права батьківські заберу.

-От і нам із батьком не дзвонить більше. Ми ж щомісяця йому грошима допомагали, а тут як я заслабла, то і не працюю, а на пенсію одну не допоможеш.

Раз відмовили, інший, і все, перестав навіть дзвонити!

Ох, Оленко, дитинко, пробач ти мене, що я на тебе так сварилася, за слова мої злі. Адже син все ж, який не який, а свій, рідний. Це ти нам чужа.

А він бачиш, як, син цей! Міг би й приїхати, та й допомогти, адже все від нас тягнуть, і овочі, і соління, і варення! Та де йому! Перетрудитися бояться разом з цією своєю дамою!

І знову нескінченний словесний потік, де й слова вставити неможливо.

Згадала раптом Олена, як бабуся їй про таких людей говорила, мовляв такі й рота розкрити не дадуть.

Та вона завжди така була, свекрушечка її. Все про себе кохану, та про біди-негаразди свої. Варто тільки приїхати, то ніколи в житті не переслухаєш, яка вона бідна й нещасна.

Зараз мабуть і справді стало не сила терпіти, раз і подзвонила, і вибачення попросила, хоч і побіжно, поміж ділом, але все ж таки.

Уривки фраз долітали до Олени, бо слухала вона неуважно, не дуже вникаючи в суть розмови, лише зрідка вставляючи слово.

Згадала вона раптом, як залишилася одна, з двома дітьми після лікарні, не маючи можливості працювати.

Василь втік. Втік без пояснень, якраз у той момент, коли Олена була на процедурах. Виявляється, у нього вже давно була інша, молода, гарна й здорова… Не те, що Олена!

Після народження сина почалися проблеми по-жіночому. Зараз все добре, а ось тоді плакати хотілося від безсилля та безпорадності. Повна безнадія.

Виписали її, грошей не вистачає, ще й свекруха виказує, мовляв, ти вилежуєшся, а я з твоїми дітьми сиджу, годую їх, напуваю.

Досить! Забирай дітлахів, давай вже вчися з проблемами сама розбиратися.

Ох, як важко їй було, краще й не знати… Усі виплати на процедури йшли, і то тільки на найнеобхідніші.

Жили бідно. Діти як татові сказали, що продуктів нема на що купити, так він з панського плеча аж 3 тисячі скинув.

Він скинув, а надвечір нове кохання подзвонило. Так репетувала, так кричала, що їм і самим не вистачає грошей, ще й ви, нахлібники, нав’язалися…

Мало того, що вона верещала, вранці свекруха зателефонувала, теж насварила, мовляв, що за новини?

Чому дітей навчаєш, прохачі якісь ростуть!

Ти – мати, діти – твоя відповідальність, нема чого перекладати її на мужика.

Думай сама, як жити далі, а дітей підговорювати не смій! Мовляв, розібратися треба ще, чи Василька це діти, а то знають вони таких, як Олена!

Оленка плакала від образи, від смутку… Хай вона, але діти? Хіба буває так, щоб і дітей уникали?

…Потім розлучення було. Добре, що ділити не було чого – квартира Олені ще до заміжжя дісталася.

Коли вона на аліменти подала, свекруха приїжджала з новою невісткою.

Знову репетували. Юля поряд була, їй 10 уже було, Андрійко на 4 роки молодший, у садочку був, не застав цей «концерт».

Всі сусіди з вікон носи повисували. Кілька разів свекруха повторила, що діти нагуляні, не онуки вони їй.

Олена потім ледь дочку заспокоїла, так Юля відразу сказала, що ні тато, ні бабуся їй більше не потрібні, ніколи не пробачить їх!

…Олена стрепенулась і відволіклася від спогадів. Дякувати Богу, зараз все добре. Слабість позаду, здоров’я тішить, діти також…

Працює, зарплату отримує. Не мільйони, хай і не шикують вони з дітьми, але на життя вистачає.

-Я ж вже майже місяць і не милася до ладу, Оленко! Лежу наче й здорова, а підвестися не можу. А дід хіба зможе мені допомогти, як слід?! Ось, намочить мені рушник, я де можу, сама обітрусь, де не можу – він. Мені б у ванну, та хіба ж понесе він мене сам?

Десь у глибині душі в Олени ворухнулась жалість. Ну що, ми не люди? Може допомога їй якась потрібна, а я сиджу тут, в образу закуталася, і не знаю нічого. Літня людина все-таки, бабуся її дітей…

-А Василеві зателефонувала, так він і напоумив мене, мовляв зателефонуй Олені, вона ближче живе, приїде, допоможе. Ти приїжджай, Оленко, і діток з собою візьми, Юлечка велика вже, давно не бачила її, і залишилася б, допомогла мені, хоча б у хаті прибрала, та на городі хоч трохи допомогла…

-Я тільки на вихідні зможу приїхати, і то ненадовго, у мене в суботу вихідний буде, от і приїду. Запитаю у дітей, може й справді захочуть поїхати, хоча наврядчи…

-А що вихідних чекати? І питати нема чого. Ти Юлю на таксі відправ, за тиждень он скільки всього переробити можна. Велика дівка вже, нічого в телефоні сидіти!

Тільки ти її одну відправляй, без Андрія! Який з нього помічник, тільки під ногами плутатиметься, шумітиме, та Юльку від роботи відволікатиме! А сама на вихідних приїдеш, роботи на всіх вистачить…

Олена слів не могла знайти від обурення! Як сиділа, так і застигла на місці.

Ні, не змінюються люди! Якщо все життя ти була з гнилинкою, змолоду до всіх зверхньо ставилася, то в старості, незважаючи на все, зроду характер на краще не зміниться!

Не стане людина золотою і добренькою, тільки ще більше озлостивиться.

Даремно тільки настрій собі Олена зіпсувала, на цей дзвінок відповівши, даремно тільки шкодувати її почала… Нема чого таких шкодувати…

Так їй і треба. Ні вона сама не поїде на допомогу до цієї жінки, і доньку свою не пустить, навіть якщо захоче Юля.

-От ви як значить, Марино Вікторівно? А я й справді подумала, що совість у вас заворушилася, за онуками скучили.

Це що ж виходить, що Юлю ви не в гості кличете, а батрачити на вас?

Юля значить велика дівка, хай їде працювати, а Андрію дорога до вас закрита?

Під ногами значить плутатися буде?

Сину своєму дзвоніть, нехай він у вас працює, а мої діти вдома відпочиватимуть! Якщо разом їм до вас дороги немає, то й окремо до вас ніхто не поїде!

-А ти як хотіла, дорогенька? Батьків і родичів поважати треба, от і нехай борги віддає.

Василько її стільки років ростив, годував, напував, А я Василька виховувала, от і виходить, що Юлька твоя своїм життям не комусь, а мені зобов’язана!

-А вона у вас не позичала, їй життя я дала. І виховую я їх сама, без вашої із сином допомоги. Наскільки я пам’ятаю, ви не признали у моїх дітей онуків, тож нехай вам ваш синок борги віддає!

Відключивши телефон, Олена поклала його на стіл, на секунду задумалася, а потім рішуче взяла мобільник і внесла номер матері колишнього чоловіка до чорного списку…

-Там їй саме місце! – думала Олена. – Ти подивися, яка діловита! «Нехай Юлька приїде!” Та Юлька сама ще дитина, 12 років всього, з чого це вона поїде чуже сміття із чужого дому виносити?

Ось є у неї син хороший, і невістка нова, то нехай і прибирають, і допомагають! А нас раз уже вони викреслили зі свого життя, так і нехай тепер самотужки справляються!

…Чи справедливо вчинила Олена? Так. Що заслужила бабуся, те й отримала…

КІНЕЦЬ.