Олександр Іванович не наважувався увійти до квартири, яку він ділив із дружиною Вірою Петрівною понад тридцять років. Останні шість тижнів він перебував із дочкою Марією, уникаючи нагадувань про Віру.

– Тату, я знаю, що це важко, – сказала якось Марія, – але ми маємо підготуватися до приходу гостей.

Олександр кивнув і пройшов до хати. Марія помітила його смуток, який було видно в його постарілому за ці місяці обличчі. Вона постаралася зробити кімнату світлішою, відчинила вікна, щоб впустити свіже повітря.

Олександр знайшов фотоальбом. Він згадував про спільне життя з Вірою: день весілля, народження Марії, сімейний відпочинок, знаменні дати.

Кожна фотографія викликала глибокі емоції, і у кожному спогаді була Віра. Марія зазирнула в кімнату і побачила, що її батько поринув у спогади. Пізніше вона запитала про келихи для гостей.

Олександр вказав на спеціальний набір, яким дорожила Віра.

– Мама так любила цей набір…

– Тепер можна скористатися, – відповів він.

У шафі Олександр знайшов сукню, яку Віра купила, але так і не одягла. Вона уособлювала стислість життя. Олександр покликав Марію та сказав, що їй треба жити справжнім.

– Мама любила зберігати речі для особливих випадків, для кращих часів, – сказав він, – але іноді вони так і не наступають.

Марія кивнула, розуміючи, як важливо дорожити кожною миттю цього короткого, повного випробувань, але такого солодкого життя.