Ми з чоловіком все життя намагалися дати єдиній доньці все найкраще, а у відповідь отримали тільки її зарозумілість і неввічливе ставлення до нас. З самого дитинства вона мала слабкість до красивих речей. Ми цьому раділи, вважали, що донька виросте і вирветься із цього села.

Коли дочка навчалася у школі, займалася додатково з учителями, щоб вступити до університету. Школу закінчила на відмінно, вступила до київського інституту. Навчання давалося їй дуже легко. Чого не сказати про нас.

Гроші нам доводилося дуже економити, щоб дати більше доньці, адже вона молода і хочеться багато чого. Для нас завжди було важливо, щоб наша дівчинка ні в чому не потребувала і не відчувала себе обділеною порівняно з однокурсницями. Нам це вдавалося наскільки було можливо.

Поки вона вчилася, познайомилася із забезпеченим чоловіком. Одружений не був. Відносився до доньки добре. Спочатку нам було страшнувато, але потім звикли. Донька у кожен свій приїзд багато нам розповідала про свого чоловіка.

Так ми його заочно і полюбили. Після закінчення університету наша дівчинка влаштувалась на гарну роботу. Наречений, звісно, допоміг. Але ми іншого від нього й не чекали. Адже, за розповідями доньки, він дуже дбайливо ставився до неї. Нас це тільки тішило.

Ми довго чекали повідомлення про заручини. Але на жаль так і не дочекалися. На наші запитання, в чому справа, наша дівчинка тільки відмовлялася і відразу ж переводила розмову в інший бік. Потім ми стали просити познайомити її коханого з нами. Адже дуже цікаво дізнатися про людину, яку полюбила єдина дитина. Але й ці наші прохання залишалися поза увагою.

Ми вже почали з чоловіком підозрювати щось недобре. Ну як можна, кілька років зустрічатися з дівчиною та не познайомитися з її батьками! Хотіли вже самі поїхати до Києва та побачити його на власні очі. Так і вирішили з чоловіком вчинити.

Одного дня ми вирушили в гості, прихопивши з собою гостинців. Після приїзду двері нам відчинив господар будинку. Дуже красивим виявився чоловік, вихованою людиною. Він одразу зрозумів, хто ми такі.

Запросив у будинок. Роздягнувшись, ми пройшли у велику кімнату. Вона була дуже гарною. І раптом ми обидва завмерли на місці. Наш погляд упав на весільне фото. Фото нашої доньки та цього чоловіка.

Нас, як крижаною водою, обкотило. Ми кілька хвилин не могли ні слова вимовити. Отже, весілля вже відбулося? На наше німе запитання, зять теж здивовано сказав: «Так ви самі відмовилися приїжджати на весілля!».

Оце справи! Дожили. Рідна дочка приховала від нас своє весілля! Коли наша дівчинка повернулася, її подиву не було меж. Вона зрозуміла, що фото ми вже бачили та все знаємо. Відмовлятися не стала.

Відразу зізналася, що їй було просто соромно запрошувати нас на це свято, бо ми сільські! І як після такого далі жити? Ми все життя старалися і вирощували її, останні сили та гроші віддавали, щоб вона досягла успіху. І коли їй це вдалося, вона стала соромитися свого походження і свого коріння.

Вона соромилася за нас. Виходить, що навіть зять був не проти нашої присутності на весіллі, на відміну власної дочки. Ми поїхали додому, не давши доньці можливості виправдатися. А що тут казати? Все і так дуже ясно.

КІНЕЦЬ.