У сварці жінка знає, як болючіше зачепити словами. Чоловік теж може, звісно. Але рідше. Інстинктивно він уникає деяких слів, фраз, просто лається. А жінка може, так вже історично склалося – жінка фізично слабша. І слова були її головною зброєю. Тож ударити словом може. Тільки іноді цей удар надто сильний. І рана не гоїться. І нічого не вдієш потім…

Це було сто років тому чи більше. Дружина крикнула чоловікові в сварці, ображаючись, що син не від нього! І взагалі ніколи вона чоловіка не любила, був роман із прекрасним чоловіком, та не вийшло щастя. І син не від тебе! Чоловік зблід, навіть не зрозумів спочатку, що дружина сказала. Перестав кричати, схопив пальто та капелюх, вибіг надвір…

Потім помирилися начебто. Дружина клялася, що сказала таке від образи, хотіла зробити боляче. Сам винен. А чоловік дивився на хлопчика, який робив уроки за столом. Любив його всім серцем, звісно. Біленький хлопчик. Очі світлі. А у чоловіка – темні. Карі очі. І ніс іншої форми. І хлопчик високий, худенький. Чоловік маленький, повненький… Батько хлопчика на сина не схожий. Якщо він батько…

Такі думки крутились у голові. Чоловік вибачив дружину. Не нагадував. Сорок років минуло, сорок років! Ціле життя. І всі сорок років чоловік пам’ятав слова дружини. Хотів забути, та пам’ятав. І був холодок у стосунках із сином, маленький такий холодок.

Ледве помітний. І з дружиною не повернулися ті близькі, теплі, ніжні стосунки, не повернулася повна довіра. Жили добре. Але з холодком. І навіть не сварилися голосно жодного разу з того давнього дня… А тестів ніяких не було; давним-давно трапилася ця історія.

А потім чоловік захворів і став прощатися. Настав його час. Дружина плакала сильно, кохала вона чоловіка. Він був усе життя годувальником, опорою, надійним другом, найкращим чоловіком у світі… Вона нахилилася до чоловіка, щоб почути шепіт. Щоб його останні слова залишилися з нею на старості.

Думала, чоловік шепоче: “Я люблю тебе!” А він прошепотів з останніх сил: “Наш син не від мене, так? Від кого?”… Ось такі неправильні слова він сказав насамкінець. Не про кохання. А про рану, яка його мучила сорок років. Яку так спритно і нещадно дружина завдала в запалі сварки. Хотіла як слід поранити! І вдалось.

Можна поранити словами як слід. Завдати удару прямо в ціль, в саме серце. Тільки серце можна розбити, ось у чому річ. І одна справа – вороr. Інше – близька та кохана людина. ЇЇ легко поранити – вона ж близько. І всі її слабкі місця добре знаєш. Розумієш, куди треба спрямувати вістря списа.

Тільки як жити згодом? Ось про це треба встигнути подумати, перш ніж поранити як слід близької людини.

КІНЕЦЬ.