Мені було двадцять, коли я вийшла заміж. Молода та амбіційна я була щаслива, що тепер ми з чоловіком разом будемо досягати висот.

Бо ж в шлюбі я себе стала почуватися більш впевнено та стабільно. 

Перед весіллям ми зустрічались два роки, то ж змогли випробувати одне одного та дізнатись краще.

Зараз ми в шлюбі вже шість років і я вважала свій шлюб просто ідеальним.

В нас з чоловіком всі обов’язки по дому розділені порівну.

В нас повна гармонія, рівноправ’я та щире кохання.

Мене ніколи не хвилювало що мій чоловік не писаний красень з картин, що , можливо, в нього немає таких, як то часто кажуть, “чоловічих” рис характеру, як рішучість, мужність та сміливість.

Проте його душа, його внутрішній світ, особистість, життєві цінності та переконання геть перекривають те все, що люди називають недоліками. 

Але є і свої нюанси в мого чоловіка. Він старший від мене на одинадцять років і, можливо, тому він боїться виходити із зони свого комфорту, боїться чогось нового, навіть якщо воно принесе йому користь.

Тим часом я завжди була дуже амбіційною та досягала всього, чого хотіла. Тому, в свої двадцять шість, я маю чудову роботу з зарплатою у доларах і чотиризначних числах.

Придбала автомобіль сама, іпотеку за дім виплачую самостійно та можу дозволити собі все, що завгодно. 

Якось моя подруга запитала мене:

-Якщо ти все можеш сама, то для чого тобі такий чоловік?

Я задумалась над цим. І тепер не знаю, що тепер робити. Слова подруги зачепили мене, але до цього мене це ніколи не хвилювало. А тепер…

Я просто хотіла стати самодостатньою та в щасливому шлюбі. І те і інше я маю.

То чому ці слова мене так зачепили?

КІНЕЦЬ.