Чомусь лише після розлучення до мене дійшло, що в шлюбі я не жила, а виживала. І незрозуміло, для чого були ці всі муки. Терпіти таку кількість принижень – себе не поважати. І я дійсно не поважала себе. На той момент моя самооцінка та любов до себе була нижчою від нуля.

Я старалась бути ідеальною для коханого у всьому. А він вбачав у цьому шанс перетворити мене на безкоштовну прибиральницю та кухарку.

Чоловік не любив їсти підігріту їжу. Тому я завжди старалась готувати щось свіже. Також кожного літа робила купу консервацій. Починаючи різними видами варення, а закінчуючи різними салатиками. Про чистоту в домі і сказати нема що. Хто до нас не приходив, то підмічали, що завжди все стерильно, як у аптеці.

Щоправда, найдорожча для мене людина цього не помічала та не цінувала. Разом ми прожили десять років, а я жодного разу не почула чисто людське «спасибі» за всю цю шалену працю.

Та найцікавіше почалося, коли Андрія звільнили з роботи. Грошей нам стало катастрофічно не вистачати. І знову у всьому винною була я. Коштів не приносив він, а винна в тому, що нема що їсти була я.

Далі сталося найстрашніше: чоловік зрадив мені. Я настільки обезсиленою була на той момент, що не могла виразити жодних емоцій. У той самий день зібрала всі свої речі, сина і поїхала до батьків. Андрій намагався телефонувати, та говорити я, звичайно, не хотіла.

Коли зустрілись, щоб подати заяву на розлучення, то він взагалі сказав мені те, що добило мене остаточно:

«Ну і чого ти добилась? Розлучаєшся? Розлучайся. Все одно така ти крім мене нікому не треба була. І надалі так буде. Ти сама це прекрасно знаєш, просто не хочеш вірити, що ти в цьому світі ніхто і звуть тебе ніяк».

Я мовчки встала та пішла. А потім оформила документи на аліменти і щиро пораділа, що тепер вільна та можу жити так, як сама того захочу.

КІНЕЦЬ.