– Чому ти така спокійна, доню? Як ти можеш бути такою спокійною після того, що сталося? – не могла вгамуватися Ніна Олексіївна, почувши про розлучення дочки.

– Мамо, ну а який сенс лити сльози? Ми розлучилися нормально. Так, Сергій покохав іншу, але таке трапляється. Він чесно у всьому зізнався. Краще так, ніж жити у брехні роками!

– Він тебе зрадив! Він зрадник! А ти його ще й виправдовуєш? Ти маєш ображатися на нього!

– Де це записано?

– З натягнутою усмішкою запитала Жанна.

– У сенсі де записано? Що ти маєш на увазі?

– Ти кажеш, що я маю ображатися на нього? Де записано, що я маю робити? Хто може мені вказувати? Я сама вирішую, як жити!

– Ти справді дивна. Будь-яка жінка ображалася б!

– Не будь-яка, мамо, а ось ти – так. Ти б ображалася!

– Ти зараз про що? Мова про тебе, а не про мене!

– Ось, мамо, мова про мене. Тому не потрібно мені нав’язувати емоції, яких я не відчуваю. Я не ображаюся на Сергія. Ми були одружені десять років. Почуття пройшли. Таке трапляється. Було б набагато гірше, якби він ходив ліворуч, а я досі думала б, що ми щасливі.

– Я тебе зовсім не можу збагнути! – обурювалася мама.

– Тому що ти інша. Коли батько пішов із сім’ї, ти ображалася усією душею. Тому ти думаєш, що і я маю бути такою ж. Але я інша, мамо, ти можеш це зрозуміти?

Жанну вже трохи дратувало все це. Вона спеціально не розповідала матері про те, що розлучилася із чоловіком. Два місяці приховувала від неї це, бо не хотіла цієї розмови.

Світ не без добрих людей. Одна спільна знайома про все випадково дізналася та доповіла Ніні. Тому вона й прибігла до дочки.

І тепер мама відверто не розуміла, чому так сталося. Їй здавалося, що дочка трохи не в собі, якщо не сидить і плаче. Не вигадує каверзних планів, як йому «віддячити». Навіть до ворожки не пішла.

– Усі жінки однакові! Коли нас залишають, ми ображаємося! – Наполягала вона.

– Ні, мамо, всі люди різні. Так, мені шкода, що ми розлучилися, але не більше. Я теж часто ловила себе на думці, що втомилася від нашого шлюбу. Бувало й таке, але я не бачила очевидних причин, щоб розлучитися. У Сергія вони з’явилися.

– І тобі все одно? Виходить, ти його ніколи не любила!

– Звичайно ж, кохала. І ти це чудово знаєш, але бачиш, кохання буває різним. Я вдячна йому за все, що ми мали. Я відпустила його. Так роблять дорослі люди.

Ніна не впізнавала свою доньку. Вона міркувала зовсім не так, як раніше. Її ніби підмінили.

– Так роблять нерозумні люди, які не цінують свого щастя!

– Ти хочеш сказати, мамо, що я нерозумна? Ось дякую тобі. Втішила, так втішила.

– Ні, я хочу сказати, що ти маєш по-іншому реагувати на все це!

– Де це записано?

– Та що ти заладила? Записано та записано. У книзі життя записано!

– У твоїй, мамо, а не в моїй. Ти досі злишся на батька, а я не хочу витратити решту життя на  образи.

– Я не витратила своє життя на образи! Що ти таке кажеш?

– Тобто ти вибачила тату? – поблажливо запитала Жанна.

– Я ніколи його не пробачу, ти ж знаєш!

– Виходить, витратила. Ти навіть обручку з пальця не зняла досі!

– Це тому, що не я вирішила з ним розлучитися, а він зі мною!

– Мамо, він уже довгі роки щасливий поряд з іншою жінкою, а ти досі одна і не підпускаєш до себе інших чоловіків. Тобі це ні про що не каже?

– Я досі вважаю себе заміжньою жінкою! – раптом сказала Ніна.

– І хто з нас нерозумний? У тебе штамп у паспорті стоїть про розлучення, а ти досі чекаєш, що батько повернеться до тебе. Не повернеться, мамо, зрозумій це нарешті! – Наполягала Жанна. – І зніми вже це кільце. Досить ганьбитися!

– Ти вважаєш ганьбою носити обручку, яку подарував мені твій батько в день весілля? Ну ти даєш!

– Я вважаю, що нерозумно носити обручку, яку тобі подарував чоловік, який вже багато років одружений з іншою жінкою. Ще куди не йшло, якби ти була вдовою, але з татом все добре, а ти застигла в одній точці.

– Я не застигла!

– А я не збираюся ображатися на Сергія за те, що він покохав іншу жінку. До речі, я бачила його Любу. Вона дуже мила. Я бажаю йому щастя. І собі також! Впевнена, що є у цьому світі мій чоловік, який зробить мене щасливою. А я його.

– У світі у кожного лише одна половинка. І ти свою так легко відпустила. Навіть не боролася за нього!

– Мамо, у світі сім мільярдів людей. Половин набагато більше. Я свою відпустила, бо хочу жити далі. А ти тримаєшся за свою, котра вже давно не твоя, і не живеш зовсім!

– Ти кажеш образливі речі, доню!

– Мамо, ти перша почала …

– Я прийшла тебе підтримати! А ти…

– Ти прийшла, щоб ображатися разом зі мною, а потім дуже здивувалася, коли зрозуміла, що в мої плани це не входить.

– Все одно не можу тебе збагнути. Чому ти не плачеш? Чому тобі не важко?

– Тому що я знаю, що головна людина для мене – це я сама. Я й сама можу зробити себе щасливою. Мені для цього не потрібний чоловік. Якщо він і знайдеться, я буду рада, а якщо ні, то о і журитися не стану!

– Сама, все сама. Дивно, що ти взагалі вийшла заміж! – не вгамувалася Ніна. – Жінці для щастя неодмінно потрібний чоловік.

– І знову ти помиляєшся, матусю. Для щастя потрібен затишний будинок, тепла постіль та корисна їжа. Якщо є хоча б це, то людина цілком може радіти життю. У мене це все є. У тебе теж до речі. Тільки ми по-різному дивимось на ці речі.

– Жанночко, ти ще дуже наївна, тому забула одну важливу річ – твоя донька залишиться без батька! – сумно сказала мама.

– І знову ти помиляєшся, мамо! Моя донька не залишиться без батька. Сергій з нею спілкуватиметься, бо сам цього хоче.

— Це він зараз тобі так говорить, а потім у нової дружини з’являться свої діти, і він вас обох забуде, ніби й не було ніколи.

– Ні, мамо, знову мимо. У моєї доньки буде батько. А знаєш чому? Тому що я не заважатиму їхньому спілкуванню, не викидатиму його подарунки, не заборонятиму їм бачитися. Я не ти, мамо.

– Ти хочеш сказати, це я у всьому винна? Твій батько нас покинув! Він у всьому винен!

– Ні, мамо, батько покинув тебе. Мене він не збирався залишати, але ти все для цього зробила. Я добре пам’ятаю, як все було. І як ти намагалася мене налаштовувати проти нього. Я все пам’ятаю. І знаєш, я іноді не розумію, чому досі тебе люблю, якщо чесно. Ти дуже важка людина. Я розумію, чому батько пішов від тебе!

Слова дочки були надто важкими для Ніни. Від когось, але від доньки вона такої зради не чекала.

– Ти сама себе чуєш?

– Чую, мамо, і тобі час почути. Знаєш, мені часом навіть здається, що й Сергій залишив мене через тебе. Непрямо, принаймні, але й тут не обійшлося без тебе. Я не одразу це зрозуміла, пізніше. Занадто пізно. Ти постійно налаштовувала мене проти нього, постійно сварила мого чоловіка, завжди була ним незадоволена. І я теж. Завдяки тобі. Діти – це віддзеркалення батьків, а в нас прямо не сім’я, а криве дзеркало якесь!

– Добре, і тут я у всьому винна. І нащо я взагалі до тебе прийшла?

– Мені також цікаво. Я тебе не кликала. І не хотіла тобі розповідати про розлучення. І лише тому, що знала, як саме ти на це відреагуєш.

– Добре, я піду! – Ображено сказала Ніна, потираючи кільце на своєму пальці.

– І?

– Іду-іду! – Мама трохи помовчала і запитала, – Ти дійсно думаєш, що я у всьому винна? Але так не можна! Твій батько не дотримався обіцянок. Він мав любити мене і оберігати до кінця життя. Це він винний, а не я!

– Як можна любити і оберігати людину, яка тебе день у день сварить, мамо?

– Я так не робила. Я просто хотіла, щоб він досяг більшого, щоб наша сім’я нічого не потребувала!

– А ти хоч раз спитала, чого він хоче? Тато й так довго тримався. Цілих сім років. На мене так це ціле досягнення. Я іноді йому навіть заздрю. Він пішов, а мені довелося лишитися.

– Що ти маєш на увазі?

– Усю свою образу ти стала перекладати на мені. Забула? А я багато пам’ятаю. Знаєш, навіть добре, що ти таки прийшла. Я хотіла поговорити з тобою, але трохи пізніше. Якщо вже розмова вийшла такою відвертою, то я попрошу тебе сьогодні.

– Про що попросиш? – запереживала Ніна.

– Не приходь до мене більше. Не дзвони. Не пиши. Я хочу якийсь час не спілкуватись з тобою.

Ніна здивовано подивилася на дочку. Такого вона точно не очікувала.

– Ти хочеш мене залишити?

– Ні, мамо, я хочу розібратися, розібратися в собі. А з тобою це, навряд чи вийде. Я не хочу, як ти, до кінця життя ображатися на Сергія. Я хочу стати кращою, чистішою, вільнішою. Тобі я теж цього бажаю, але бачачи, як ти відчайдушно не хочеш розлучитися навіть зі шматочком металу на своєму пальці, я розумію, що швидше за все це неможливо.

– Що ти причепилася до цього кільця?

– Мамо, ти мене почула? Ти мене зрозуміла?

– Я проти!

– Вибач, але це моє рішення. Твоя думка зараз не враховується. Я й так дуже довго слухалася тебе. Дуже довго, мамо. Можливо це не назавжди. Я нічого не обіцяю, але найближчими тижнями чи навіть місяцями я не хочу тебе ні бачити, ні чути! – Упевнено сказала Жанна.

Її матері стало так важко та прикро. Рідна донька хоче викреслити її зі свого життя!

– Але Оксана, моя онучка, вона в чому винна? Ти хочеш залишити дитину одразу без батька та без бабусі?

– У моєї дочки є і буде батько, мамо, не хвилюйся за нас. А зараз я прошу тебе, йди. Мені більше нема чого тобі сказати!

– Ти не на мене маєш ображатися, а на свого батька та колишнього чоловіка! – Майже з благанням сказала їй мати.

– Я сама вирішу, кого мені любити, мамо, а на кого ображатися. Мені шкода, але тобі час.

Ніні нічого не залишалося, як піднятися зі стільця та вуйти з квартири дочки з гордо піднятою головою. Як тільки за нею зачинилися двері, Жанна зазнала такого полегшення, ніби камінь, який довгі роки лежав у неї на душі, нарешті скинутий.

Після розлучення з чоловіком вона ніби прокинулася. Вони сіли разом і спокійно поговорили, коли обидва вже зрозуміли, що нема чого втрачати.

Жанна дізналася про себе багато нового. Їй здавалося, що вона була гарною дружиною, але Сергій вважав зовсім інакше. Вислухавши його, вона вирішила, що їй є про що подумати.

Мимоволі вона почала згадувати своє дитинство, свого батька, аналізувати. Тоді зрозуміла, що їй потрібна допомога, щоб у всьому розібратися.

І їй допомогли, їй полегшало. Вона вже багато чого встигла зрозуміти і переосмислити. І найскладніший крок у новому житті вона зробила саме сьогодні.

Жанна зрозуміла, що мама була тим каменем, який не давав спокійно жити багато років. Її невдоволення, її образи, небажання сприймати інших як окремих особистостей. Все це впливало не тільки саму Ніну, а й на найближчих їй людей.

Жанна довго не могла зважитися на цей крок, доки не згадала, що зараз у неї є донька, і тепер бабуся потроху змінює життя Оксани. І змінюватиме і далі, адже інакше вона просто жити не вміє.

Рішення було складним, але правильним. Зробити це було непросто, але почувши, як за матір’ю зачинилися двері, Жанна зазнала неймовірного полегшення.

– Вибач і бувай! – тихенько прошепотіла вона і посміхнулася.