Віра подивилася у вікно і махнула рукою, коли Віктор вийшов із під’їзду. Натягнуто посміхнулася, наче рада. Чоловік махнув у відповідь. А сама відвернулася й у сльози.

Нічого не пояснив, тільки коротке: “Скоро повернуся”. І вже кілька разів.

Віра схопила рушник і притиснула його до лиця.

– Досить, скільки можна!

З Віктором вони познайомилися десять років тому. В обох за плечима невдалий шлюб, діти, колишні другі половинки. Але вони зустрілися того моменту, коли були потрібні один одному, щоб випробувати романтичні почуття знову. Сильні, взаємні та такі потрібні.

Віктор був молодший за Віру на три роки. Тоді цьому вона не надала жодного значення. Але зараз! Їй 60, вона на пенсії, пенсіонерка нехай не на вигляд, а за написом в тому самому папірці. А він – чоловік у самому розквіті сил і йому до пенсії, ше – далеко.

Віра вмилася холодною водою і подивилася на себе в дзеркало.

– Це все окуляри! Вони. Через них у нього інша, молода! – ображалася Віра.

Нещодавно вона помітила, що стала гірше бачити і, пішла на огляд, відразу купила окуляри. Чоловік був здивований, але сказав, що дуже личить. Нагадує вчительку. І це так хвилююче.

Віра знову заплакала.

“І на запитання не відповідає, став задумливим, сидить – усміхається. Телефон ховає, коли дзвонять, то виходить в іншу кімнату, наче приховує щось. Точно інша”.

Неприємне слово ніяк не виникало в голові Віри, вона переживала про нього навіть думати, не те, що вимовляти вголос.

“Але ж зовсім скоро буде десять років, як ми одружені! Добре, що дата випадає на суботу, можна буде поїхати до дочки під приводом посидіти з онуками або… а може … купити гарну сукню, зробити зачіску і здивувати Віктора? Це все? А сімейне свято, треба його святкувати разом».

Віра навіть усміхнулася крізь сльози.

Вона подивилася на годинник. Сьогодні Віра давала індивідуальні уроки з англійської двом учням і обоє у вечірній час. Цілий день можна було присвятити собі та купити все, що задумала.

Віра відкрила шафу і дістала скриньку, в якій вони з Віктором зберігали готівку. Порожньо! Віра миттю перестала шморгати носом. Ще три дні тому лежало тут двадцять п’ять тисяч, а тепер порожньо.

Віктор взяв. На неї. Аякже, такі потребують грошей.

Віра гучно закрила кришку скриньки і поклала  її назад у шафу. На банківській картці були гроші, їх мало вистачити на сукню.

У величезній крамниці Віра навіть розгубилася.

– Вам допомогти? – мила дівчина з підійшла до Вірі, яканерухомо стояла посередині зали.

Віра хотіла відмахнутися, але посміхнулася і сказала.

– У мене річниця – десять років весілля і мені потрібне вбрання. Найкраща сукня.

Дівчина усміхнулася.

– Я вас зрозуміла, пройдімо.

Дівчина повела Віру повз ряди з одягом: теплі костюми змінювали светри та штани, потім йшли пуховики та куртки, потім футболки. У самій глибині зали на довгому ряду висіли різноманітні сукні. Вони сяяли і манили блиском, несподівано провалюючись у глибокий синій чи чорний, потім переходили у червоний колір, тут сукні були прикрашені пір’ям та гіпюром. Віра задивилась.

– У вас виходить олов’яне чи рожеве весілля, – дівчина сховала телефон у кишеню.

Віра знизала плечима, вона не знала цього.

– Мабуть, не кожен відтінок рожевого вам личить.

– Чому ж? – одразу спитала Віра,.

– Ось дивіться. Шкіра у вас світла і волосся чорне, ви ж типовий представник зими. Фуксія буде доречна! Яскрава, стильна. І на вашу чудову фігуру сяде ідеально ось це плаття.

Віра хотіла вже відкрити рота, щоб спитати, що за зима, але промовчала, побачивши сукню. Вона, справді, була чудова!

– Давайте рожеве також поміряємо. І ось це зі срібними блискітками, – Віра натягла посмішку.

– Так, звичайно, але на вас такий відтінок рожевого… буде відчуття, що воно… ніби запране. Особливо при вечірньому світлі. Вам, якщо рожевий, то холодний… А срібне зіллється. Вибачте, – дівчина зрозуміла, що сказала незручну фразу.

Першою Віра міряла рожеву сукню. Консультант мала рацію. Сукня старила і виглядала не новим на ній. Дуже дивовижний ефект. Потім із срібними блискітками. І воно не підійшло. Крій був невдалим, і блискітки зливалися зі шкірою. Сукня кольору фуксію сіла ідеально, і дуже освіжила жінку. Вона ніби помолодшала.

Віра впевнено відсунула шторку примірочкної та вийшла.

Консультант відразу закивала головою, і посміхнулася

– Дуже молодить. І знаєте, у вас чудова фігура.

Віра посміхнулася. За собою вона стежила. Маски, скраби, масаж, харчування та постійний рух. Виглядала, справді, молодша за свої роки.

– А скільки воно коштує? – Віра несподівано зрозуміла, що зовсім не цікавилася цінами.

– Це сукня по акції, друга покупка за одину гривню – це тепленькі костюми, може, бачили, ми проходили.

Костюми, тим паче теплі, Віра не носила.

– Вони зараз на самому піку моди, та й тепло в таком.

– Несіть, мірятиму.

“І чому я раніше не носила такі, дуже тепло в ньому і м’який такий”.

Сукня була дорога. Навіть із подарунком у вигляді костюма. Але Віра ні на мить не сумнівалася.

Віктор дзвонив кілька разів, але Віра поставила на беззвучний.

– Ти дзвонив?

– Так, загубив тебе. Виїхав у справах – тебе ще не було, приїхав – ще нема.

– Та я в магазин їздила, вже додому, – про гроші Віра промовчала, і тільки зараз зрозуміла, що покупка відвернула її від усіх цих неприємних думок.

Потім Віра знову була зайнята, тепер учнями та знову відпустила ситуацію. Вже ввечері, перед сном, вона хотіла запитати чоловіка про гроші, але той поцілував її і відвернувся спати, пославшись на втому.

– У суботу наша річниця, десять років, ти пам’ятаєш? – вона помішувала ранкову каву в чашці, не підводячи голови, переживала побачити його реакцію і розчаруватися.

– Так? Вже. Я забув, як швидко пролетів час, хоча з тобою я щасливий і час, виходить, летить, як там… А, щасливі за часом не слідкують. Слухай, Віро, не плануй нічого грандіозного на суботу, я трохи зайнятий з вечора п’ятниці, але вдома ми обов’язково відсвяткуємо, добре? – Чоловік підійшов і поцілував дружину в щоку.

Віра кивнула, так і не зводячи очей, повних сліз.

– Буду пізно сьогодні, – уже в коридорі додав чоловік.

– Хто б сумнівався, – подумала вона.

Віктор повернувся додому біля початку десятої. Зайшов, сів на пуф і покликав дружину.

– Віро, у мене до тебе розмова.

Віра, чекала на цю розмову, але не думала, що ось так, у коридорі, і сьогодні. Вона застигла і сперлася на одвірок дверей на кухню.

– Є в мене знайома, – почав чоловік. Вона трохи здригнулася. – Занедужала. Треба їй допомогти дещо, – було видно, що чоловік підбирав слова, і не знав як правильно сказати те, як все було насправді. – Живе вона тільки за містом…

– А, ну їдь…, – Віра зупинила його.

– Та вона попросила їжі купити і так, дещо. Ти не могла б мені допомогти, я сам не впораюся?

Віра не чекала такого повороту та погодилася. Все краще, ніж не спати та чекати, коли чоловік повернеться.

– Одягайся тепліше та швидше, магазини закриються.

Набір товарів здався Вірі трохи дивним. Тут була ковбасна і сирна нарізка, інристе, якісь закуски, фрукти, ніби знайома яка занедужала, зібралася відзначати те, що її наздогнала недуга.

– Молока та яєць треба взяти, – запропонувала Віра.

– Молока вона не п’є, та й яйця не любить.

– О, – подумала Віра, ти, виявляється, так багато про неї знаєш.

Дорога була далека, виїхали за місто. Зараз Віра була рада, що костюм, куплений за одину гривню, став у нагоді. У ньому було дуже тепло та затишно.

Автомобіль зупинився біля високих воріт, за якими нічого не було видно. Віктор дістав пульт і відкрив їх. Віра одразу занервувала.

“Ось і пульт у нього є від воріт!”

Віктора ця ситуація дуже радувала.

– Дісталися! – Вигукнув він.

– Не поділяю твоєї радості. Жінка нездужає, а ти.

– Ходімо! – махав рукою чоловік.

У Віктора був ключ і від вхідних дверей. У будинку було тепло, тихо і на подив ніде не було ввімкнине світло.

Віктор поставив пакети біля дверей, обійняв Віру і почав кружляти.

– Усі вихідні тільки ми з тобою! Разом!

– Не розумію, – дружина озирнулася.

– Це сюрприз, люба, на нашу річницю. Чудовий заміський будинок. Тут є сауна, басейн, все є навіть камін. Відпочинемо! – не приховував радості чоловік.

– То ти… це придумав… про жінку?

– Так, не хотів, щоб ти здогадалася. Це ж сюр-приз! Знаєш, скільки цих будинків я подивився, затримувався і відпрошувався з роботи.

Віра натягнуто посміхнулася, все ще приходячи до тями.

У суботу Віктор з Вірою довго гуляли найближчим лісом, ходили в сауну, а потім стрибали в холодний басейн. А ввечері сидячи біля каміна, вечеряли. Віра згадала про сукню. Зараз вона була б, до речі. Тепер потрібно підібрати хороший привід, щоб одягнути куплене вбрання.

– Який я щасливий, люба, як люблю тебе! – шепотів Віктор дружині на вушко.

– І я тебе, – обіймала вона чоловіка.

Віра посміхалася, згадуючи себе кілька днів тому. Даремно ревнувала. Як вона була не права. Чоловікові треба довіряти, а то, що це за сім’я.