Ніна прибирала в кімнаті сина, як раптом натрапила на його альбом для малювання. Жінка відкрила його і побачила портрети якоїсь дівчини. – Хто це, синку? – гукнула вона сина до кімнати. – Ніхто. Просто вчуся, – Михайло засоромився і забрав у мами альбом. – І що тут такого. Вже дорослий щоб закохуватися, – подумала мама. Через місяць Ніна пішла до Михайла на випускний у школу. Раптом жінка помітила дуже знайоме обличчя серед натовпу. Ніна придивилася і застигла. – О Господи! Це ж вона, – тільки й подумала жінка

 

Вчителька англійської мови Олена Павлівна була така гарна, що Михайло забував про все на світі на її уроках. А уроки були чудові, і через неї, його вчительку, і через саму англійську мову, в яку він теж закохався.

Михайло був круглим відмінником, навчання давалося легко, а англійська мова взагалі була улюбленим предметом з тієї ж причини: він просто любив свою вчительку. Струнка, завжди гарно одягнена, з манікюром і зачіскою, і з сірим, як осіннє небо, очима.

Втім, її любили усі учні. Вона ніколи не підвищувала голос, не ставила двійок і допомагала кожному, хто хоч у чомусь вагався. Михайла вона особливо не виділяла з усіх учнів, як це робила математичка: беріть приклад із Микитенка; спитайте у Михайла, хай він вам усім покаже, як треба вирішувати це рівняння – і тому подібні висловлювання вганяли його в фарбу.

Ні, математичку він не любив і так і хотів їй відповісти: беріть приклад з Олени Павлівни, як треба поводитися з учнями.

А ще Михайло любив малювати. І якось мама виявила у нього альбом із портретами прекрасної дівчини. Він зображував її в різних ракурсах, і кольорових та чорно-білих. І мама спитала тоді:

– Хто це, синку?

Михайло почервонів, забрав у мами альбом і сказав:

– Ніхто. Просто вчуся малювати обличчя.

Мама подивилася на Михайла уважно, але нічого не сказала. Син подорослішав, став високим хлопцем. І звичайно ж, міг уже закохатися, але те, що предметом його обожнювання була тридцятирічна вчителька, їй і на думку не спало.

Не здогадувалася про це й сама Олена Павлівна. Вона була щасливо заміжня, мала десятирічну доньку, яка навчалася в єдиній у їхньому місті гімназії, любила свою роботу. Її життя вдалося.

У випускному класі, до кінця навчального року, Михайло засумував, передчуваючи швидку розлуку із жінкою своєї юнацької мрії. Однокласниці, які буквально липли до нього, наввиперед пропонуючи дружбу та спільні прогулянки, його не цікавили. І вони відступили.

Підійшов випускний. Михайло у світлому костюмі, відмінно одягнений і причесаний, вийшов на сцену і отримав свою заслужену золоту медаль та похвалу вчителів, скромно розкланявся і спустився до зали, шукаючи очима Олену Павлівну.

Він приготував їй подарунок на згадку: її портрет, виконаний у чорно-білих тонах і вставлений у рамку.

Портрет був акуратно загорнутий у сріблястий папір і зберігався у мами у сумці. Коли урочиста частина закінчилася, мама з татом пішли додому. Але перед цим мама відкликала сина убік і сказала:

– Візьми свій подарунок. Я згадала цю жінку…, – і іскра співчутливого розуміння блиснула в її очах.

Михайло взяв пакунок, провів батьків і нарешті побачив її. Вона стояла в колі вчителів у гарній сукні і на тоненьких каблучках. Як завжди чудова.

Юнак підібрав момент і підійшов до коханої вчительки. Її очі були такі прекрасні і дивилися з такою цікавістю, що він не знаходив слів, як розпочати розмову. Вона почала її сама:

– Я вітаю тебе, Михайле. Вже визначився із подальшим навчанням?

– Так, у Київ поїду, спробую свої сили в університі. А це вам, – сказав він і ніяково простягнув їй сріблястий пакунок.

Олена Павлівна розгорнула його і поглянула на свій портрет. Потім підняла очі, і їх колір набув відтінку сутінків, що згустилися.

Вона почала йому дякувати, сказала, що портрет точно передав її образ, хотіла сказати щось ще. Але він почув голос своєї класної керівниці, вона стояла з директором школи і просила його підійти.

Довелося порвати останню ниточку, яка зв’язує його з Оленою Прекрасною і покинути її. А чого ще чекати? Для нього все закінчилося, і мрія вислизала, йшла у минуле. Залишиться лише чудовий образ у пам’яті та альбом із портретами.

З того часу минуло сім років. Отримано диплом, знайшлася робота в Каєві. Михайло рідко приїжджав до свого рідного міста. Більше батьки навідувалися до нього до столиці. Але нарешті в одну з відпусток він вирішив провести з ними. Вони відбудували новий будинок, переїхали та покликали його до себе на новосілля.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩