Сьогодні я знову сиділа на лавці коло будинку. Нарешті настало бабине літо, сьогодні сонячно. Проте стає все прохолодніше. Потрібно насолодитися сонячним днем, поки не почалися проливні дощі. Я вирішила погрітися, адже скоро пізня осінь, а за нею зима. Не знаю, що буду їсти цієї зими, адже не встигла зробити консервацію на зиму. Здоров’я вже зовсім не те. Руки часом зовсім не слухаються. Настрою через те немає. Надіюсь, що хтось зайде до мене, щоб запитати чи потрібно мені щось.

Моя хата знаходиться на краю села. На моїй вулиці майже ніхто не живе. Молоді тут роботи немає, ось і виїжджають до міста. Живуть переважно в іншій частині села. Від мене далеко. Проходять односельці повз мій будинок лише влітку, коли йдуть до лісу по ягоди чи гриби. Тоді хоч можна трішки поспілкуватися. А зараз в лісі нічого робити, хіба що по дрова їхати, проте частіше за все їдуть автомобілями.

Ось раніше, за часів моєї молодості в селі було повно народу не те, що зараз. Така тиша навкруги гнітюча. Я уже давно самотня, чоловіка не стало двадцять років тому. Діточок нам Бог не дав. Тому і доглянути мене на старості років нікому. Доводиться доживати віку в самотності. Та ще і їсти нічого на зиму.

Минулої весни приходили з сільської ради та пропонували влаштувати мене в будинок для літніх людей та я відмовилась. Вдома є вдома, а там чужі мені люди та стіни. Житиму стільки, скільки мені відведено. Я вже звикла до свого будинку, подвір’я, виду на ліс. Більше ніде не зможу жити. Тут я народилася, тут і помру. Та якби я погодилась, а потім передумала чи могла б повернутися назад.

Мою сусідку якось туди відправили. Їй було там погано, вона телефонувала родичам, просила, щоб її забрали. Ніхто не зголосився, то сусідка там відійшла в інший світ.

Щоб там не було, але я буду намагатися пережити цю зиму. Дістала усі теплі речі, буду грітися, адже по телевізору казали, що зима буде холодною.

Раптом я почула, що до мого будинку під’їхало авто. Це була місцева волонтерка, вона відчинила багажник та я побачила, що там повно їжі. Жінка привіталася зі мною, запитала як мої справи. Потім вона з помічником почали діставати з багажника консервацію, крупи та іншу їжу. У мене аж сльози виступили на очах. Невже цієї зими я не буду голодною.

У нас в селі ще багато таких, як я та кожен з нас потребує уваги. Не даремно працівники сільської ради приходили до мене. Мабуть, передали дані в громадську організацію. Їжу довго не везли через велику чергу, адже тих, хто потребують багато. Я запропонувала волонтерам зайти, випити чаю, погрітися та вони чемно відмовили, адже мали ще роботу. Від допомоги перенести продукти в дім теж відмовилися. Потім вони принесли мені солодощі, яких я ніколи не їла: там і мармелад і м’яке печиво, і шоколадна паста.

Добре, що є такі добрі люди, які не забувають про стареньких людей.

КІНЕЦЬ.