Матусею я стала у двадцять років. Через два роки народила другу дитину. Так склалося, що всі виклики батьківства змушена була проходити самотужки. Це було непросто, але я старалась з усіх сил. Працювала цілими днями, а на вечір брала підробіток, щоб моя сім’я була забезпеченою, а діти ні в чому не знали нужди. Я намагалася дати їм хорошу освіту та дбала про всебічний розвиток, тому мої донечки відвідували різні гуртки: ходили на танці, музику та в художню школу.

Минулого року я зустріла хорошого чоловіка. Ми познайомились випадково, але одразу знайшли спільну мову. Його звати Андрій. Ми з ним одного віку та маємо багато спільних інтересів. Згодом я довідалась, що він ще й досить успішний, керує власним бізнесом та добре забезпечений. З часом, наші зустрічі переросли у стосунки.

Я була переконана, що заслуговую на особисте щастя. До того ж я ще надто молода жінка, щоб ставити на собі хрест. Діти вже дорослі, тому не варто хвилюватися, що вони болісно сприймуть нову людину у моєму житті. Коли Андрій зробив мені пропозицію, я не тямила себе від щастя.

Дуже сподівалась і вірила, що мої доньки зможуть порадіти за маму та приймуть мого обранця у сім’ю. Але я дуже помилялась. Вони не хотіли навіть чути про нього й про наше весілля. Дорікали мені, що, мабуть, я ніколи й не кохала їхнього батька, якщо так легко його забула та прийняла пропозицію від іншого.

Невже я на таке заслужила? Не думала, що рідні діти так відреагують на мої намагання бути щасливою. Я ж не винна, що їх рідного батька так рано не стало. Мій колишній чоловік потрапив в аварію, коли автомобіль занесло на ожеледиці й, на жаль, він не вижив.

Але ж не можу я усе життя носити жалобу за ним! Я виростила дітей, поставила їх на ноги, вони покинули батьківську оселю. А мені тепер сидіти на самоті до скону?

Я лише бажала щастя, а у результаті, зіпсувала стосунки з дітьми та втратила кохання.

КІНЕЦЬ.