Зараз весна, потрібно підготувати землю до посадки грядок і картоплі, я попросила свого сина допомогти мені трішки на городі, адже просто не справлялася там сама з роботою, важко було, адже я вже на пенсії.

Я до свого сина взагалі зрідка звертаюся, ніколи у нього нічого не прошу, може, три-чотири рази за сезон, це якщо мені дуже потрібно. В цьому році ще жодного разу його ні про що не просила взагалі, сама з усім справлялася, бо знаю добре, що син мій на дачу їздить завжди без особливого на те бажання.

Але тут без чоловічої допомоги було не обійтися, мені в мої роки дуже важко з усім справлятися. Хоча й забарився б він у мене десь пів години. Та син мій відмовився приїжджати, сказав, щоб не чекала його.

“Ми, мамо, з моєю дружиною Наталею вирішили, що дача наша – це лише твоя власна забаганка. Хочеш там працювати, працюй сама. Нам вона не потрібна, тому нас більше ти з цією дачею не чіпай зовсім, їздити ми туди не будемо, і допомагати тобі на дачі ми не зобов’язані теж, тут вже сама нас зрозумій. Я тобі ще на початку сезону кажу – не розраховуй на нас”.

Я, після синових слів, розсердилася, кажу, ну якщо ви мені не будете допомагати, тоді я теж вам не зобов’язана щось робити і турбуватися про вас, думаю, так правильно буде. Збирайте свої речі і з’їжджайте з моєї квартири, куди самі забажаєте. Ось до кінця місяця поживіть, а з першого числа з’їжджайте та й орендуйте самі собі житло самі. Бо тобі, сину, вже 35.

Живуть син з невісткою та дитям у моїй квартирі. А незабаром чекають ще одну дитину. Наталя сидить вдома не працює ніде, веде домашні справи і займається дитиною. Працює лише мій Петро. Тому оренду квартири вони оплатити не зможуть, зарплати сина аби на життя вистачило.

Мені діти навіть не розповіли, що чекає Наталя дитину, я все це від родичів наших дізналася. Невістка постійно ходить незадоволена, ніколи мені й слова лишнього не скаже, а коли раджу їй щось, то вона відразу робить незадоволене обличчя. І щось так прикро стало, ще й з дачею цією, наче я у них великі гроші прошу.

Просто так, мені важко вже одній там працювати, адже я вже теж не молода, 69 років мені. Не зобов’язані вони, бачте, мені допомагати. Я допомагаю їм завжди, чим можу. Квартиру свою віддала, з дитиною сиджу, коли треба. З дачі їм все тягну, я ж не для себе тут все вирощую і працюю, завжди усім з ними ділюся.

Жодного разу з порожніми руками не приходжу до них. З пенсії обов’язково внучці своїй гостинчик купую якийсь, подарунки на всі свята намагаюся дарувати хороші, дорогі, потрібні їм, бо знаю добре, що вони самі собі такого ніколи не куплять на одну зарплату мого сина, загалом, дуже старалася в усьому для них.

Правду кажучи, вони у мене ніколи нічого не просили допомоги, але ж і не відмовляються від цього, коли я їм приношу все. Беруть постійно все і дякують мені просто. Особливо квартирі моїй вони дуже усі зраділи, бо тепер мають де жити безкоштовно, навіть коли не заплатять всієї комуналки і є борг якийсь, я іноді, коли є гроші, стараюся сама заплатити, щоб заборгованості не було і їм легше жилося, коли бачу, що не справляються самі.

Хоча і кабачки, помідори, огірки, капусту, моркву, буряк та картоплю з дачі приймають, особливо коли я сама, на маршрутці, своїми ногами, принесу їх їм на поріг. І все життя ось так, в одні ворота, я для них постійно стараюся, а у відповідь – нічого абсолютно не бачу хорошого. Зобов’язана тільки я постійно їм щось робити, а не вони. Якщо допомога потрібна мені – її не допросишся в них ніколи, як би я не просила, постійно якісь відмовки.

Щиро кажучи, про квартиру саме, то спочатку я це сказала не подумавши добре, бо образилася на сина за відповідь його. Ніхто і не сприйняв мої слова так серйозно. А потім, через декілька днів, дзвоню сама своєму синові, а він так сухо зі мною говорить. Ображається! Хоча це я ображатися повинна на нього, а не він на мене, і це було б справедливо.

Загалом, зрозуміла я добре, що треба, мабуть, думати про себе саму. Здавати свою квартиру і наймати людей на допомогу на дачу. Якби син хоча б нормально розмовляв по телефону хоча б, можливо, я б трохи заспокоїлася і все було б добре, але бачу вже зараз, що я своїм дітям не потрібна зовсім. Сказала синові, щоб таки дійсно звільнили квартиру, бо мені потрібно теж якось жити.

А він так швидко, вже через годину мені передзвонив, обговорили напевно вони з дружиною усі перспективи, як то кажуть, всі за і проти. Зовсім іншим тоном вже розмовляє тепер він зі мною.

Мовляв, давай ми тобі, каже, грошей дамо, наймеш там, на дачі якогось робітника, зроблять тобі всю роботу, яка там тобі потрібна. Ти ж розумієш, мовляв, що я шість днів в тиждень працюю, сім’ю утримую зараз сам, підробітки скрізь де тільки можливо беру і їздити на дачу просто фізично не можу. сил немає у мене на все.

А я йому кажу, що, виходить, а справа вже не в дачі навіть. Просто цей випадок наочно показав мені дуже добре, що я зі своїми проблемами нікому не потрібна, залишилася зовсім сама на старості років. Сьогодні ви на дачу до мене приїхати відмовилися, завтра точно так же в лікарню з’явитися не захочете, якщо потреба така буде, бо не зобов’язані, а я буду там сама.

Син відразу мені сказав, що це різні речі зовсім і я сама вигадую якісь проблеми нам усім, але я сказала, мовляв, що нічого це не різне, сину. Ти ж мені сам навіть не зателефонуєш до мене, не запитаєш нічого, я не потрібна вам, не вигідна зовсім.

Тепер я навіть не знаю, що робити, можливо, дійсно просити сина, щоб звільнив мою квартиру і знайти квартирантів за гроші? Тоді й життя моє покращиться, і просити нікого не доведеться, вмовляти, наче це мені потрібно одній. Чи я перебільшую все?

Джерело