Гарними намірами дорога в пекло вимощена була. отак от і в мене трапилось. Все планувала, все робила, аби якнайкраще все вийшло, та вийшло ще гірше, ніж я могла очікувати. Сиджу от тепер біля розбитого корита тай плачу… А що ще мені лишається? Сама ж у всьому винна, що вже тепер жалкувати.

Hаш із чоловіком шлюб тривав п’ятнадцять років.

Десять із яких ми намагались зачати дитину, та все ніяк. Вже й до спеціалістів звертались, навіть у різних країнах, та всі тараторять одне й те ж. Ви здорові, чому не можете зачати малюка не відомо. Швидше за все це психологічний бар’єр, щоб подолати його треба гарно постаратись, та ні хто гарантію дати не може.

Ми з чоловіком були у відчаї. Все ж таки вирішили, що як самі не можемо народити, то підемо до дитячого будинку. Складне рішення, та куди діватися. Проте скільки дитячих будинків ми не відвідували, скількох діток доглядали, та ні до однієї так і не змогли прикипіти.

Малюки чудові. Так само й підлітки. Звісно, у старших діток вже склався власний характер, проте вони так само прохали кохання батьків та доброти. Мабуть, від того, що вони її не отримували, з кожним роком ставали все більш та більш злими та агресивними.

У відвідуванні дитячих будинків й минули ще декілька років.

З чоловіком ми почали сваритись без причини.

Прискіпувались за дрібнички. Звичайна сварка завершувалась тим, що кожен із нас кричав, що подає на розлучення, адже вже не має сил терпіти все це. Так, неспроможність завести дитину сильно вдарила по нашій психіці. Мабуть, добре було б звернутись тоді до психолога, та хто ж хоче зізнаватись собі в тому, що має проблеми?

У мого чоловіка був щей старший брат. Різниця всього в рік між ними. Він холостякував, та був досить привабливим. Проте здається мав дитину поза шлюбом.

Його влаштовував такий розклад подій.

В родині він ніколи не був зацікавленим.
Якось ми із чоловіком дуже посварились. У нас на кухні гриміли та бились тарілки, склянки. Ми кидались речами та психували. Чоловік навіть дав мені ляпаса, на що я вкрай образилась та пішла із дому. Коли вибігла із під’їзду – наштовхнулась на брата чоловіка, він саме до нас в гості йшов.

Побачивши мої сльози, він запропонував піти на каву. Спробував заспокоїти. Того дня я лишилась у нього вдома. Ми добряче перебрали з алкоголем, весь час говорили, я плакала поки сльози не перейшли в істеричний сміх. Брат чоловіка все мене заспокоював, потім обійняв та незрозуміло як, але ми поцілувались. Все якось закрутилось, що я прокинулась голою в ліжку з іншим чоловіком.

Зрозуміло й дурню, що ми там вдвох робили…В мене почалась паніка. Я второпала, що ж наробила, та чим це має для мене обернутися. В результаті, чоловік запропонував, щоб це лишилась нашою маленькою таємницею. Йому, так само як і мені не на руку, щоб хтось знав про нашу пригоду. Я вже було зраділа, що так все й завершиться, та через місяць я не дочекалась місячних..

Зробила три тести на вагітність – всі позитивні.

З чоловіком у нас близькості вже давно не було, тобто все складалось в цілу картинку. брат чоловіка підговорив мене не розповідати нікому правду. Нехай всі гадають, що врешті у нас в родині вдалось завести малюка. Чоловіку вагітність доведеться видати за недоношену, щоб підлаштувати по термінах.

Вагітність минула добре, я народила прекрасного хлопчика.

Чоловік в малому душі не чаїв.  Так само як і його брат.. Я відчувала, що щось неладне назріває, та не хотіла рухати все раніше необхідного. Десь через пів року братів чоловік почав мені говорити, що його така позиція не влаштовує.

Він не очікував, що так прив’яжеться до малого, так його полюбить. Після його слів в мене в середині все похололо. Він збирався розповісти про все родині, та офіційно взяти опіку над власним сином.

Ой, що почалось. Скільки б я не вговорювала його, скільки б не молила, та йому було все одно. Він хотів стати офіційно батьком власному сину. Йому було байдуже, що ми із чоловіком тільки за вагітності й змогли відновити наш майже мертвий шлюб.

Ну що ж, коли всі дізнались правду, то, м’яко кажучи, були шоковані.

Навіть не стільки від мене, а від того, що зрада була між братами. Я залишилась сама із дитиною. Мене прогнали із квартири тільки з одною торбою речей.

Брат колишнього чоловіка дозволив поселитись в його житлі. Так ми й зробили. Йти мені було нікуди, грошей теж. Та і взагалі, він же так хотів стати справжнім батьком сину, от нехай і відчує як то насправді.

Так ми й стали жити декілька років. Зрозуміло, що із родиною ні він, ні я більше не спілкувались. трішки не ті обставини. Та за ці роки рідний батько вдоволився опікою над сином, та теж вигнав нас на вулицю. Добре, що синочок вже підріс, та може ходити до садочка, а я на роботу.

Хоч маю змогу тепер заробити хоч якісь гроші.

Ось так, моя необачність, образа на чоловіка та життєві негаразди підім’яли мене під себе повністю та розчавили. Доводиться тепер життя з нового листка починати. От тільки тепер це буде вдвічі важче, адже я вже маю піклуватись про дитину, а не тільки про себе.

КІНЕЦЬ.