Я знаю, що зараз посипляться фрази на кшталт: «А ніхто не казав, що буде легко», «раніше треба було думати», «треба вміти домовлятися», «це ти така, якщо тобі не хочуть допомагати» тощо. Просто повірте на слово, будь-яка можливість домовитися і щось пояснити сприймається в багнети, і те, що потрібно перечекати і потім стане легше, я знаю. Я просто хочу виговоритись.

Ми із чоловіком єдині діти у своїх батьків. Нам обом по 25 рокыв. Ми зустрічалися з ним близько двох років, потім скромно розписалися і почали жити разом на орендованій квартирі. Через деякий час дізналися, що скоро станемо батьками.

Наші мами та тата одне одного побачили лише на реєстрації. Потім усі почали жити, як жили. Дізнавшись про те, що скоро стануть бабусями та дідусями, поставилися спокійно. Я розумію, що феєрверків нікому за цю новину не влаштовують, але, чесно, думала, що хоч би зрадіють. Все-таки вперше стануть бабусями та дідусями. Але новину прийняли як це, все одно колись так сталося б.

Я працювала до останнього дня перед тим, як вийти у декрет, чоловік брав підробітки. Бабусі сказали, що з грошима для дитини допоможуть і допомогли. Одна (моя мама) купила ліжечко, друга (свекруха) – горщик. Так, саме так. На моє запитання: «Чи на виріст?», вона відповіла: «Ну, була в магазині, сподобався. Все одно рано чи пізно знадобиться, от і вирішила зробити подарунок».

Я народила, з пологового будинку зустрічали чоловік, мама та свекруха. Приїхали додому, полюлюкали над сином і поїхали. Тоді я була навіть вдячна, хотілося відпочити, ще подумала, здорово, що вони розуміють. Але минали дні, тижні, а до нас ніхто не приїжджав.

Дзвонили рази по два на тиждень і все. Якось образливо стало. Чоловік втомлювався на роботі, приходив пізно і, повечерявши, одразу йшов спати. Я не могла заперечити, розуміла, що на роботі небезпечно бути втомленим. А у вихідні до сина вставав він, а я спала.

Були дні, коли я ревіла навзрид, просто від безсонних ночей, втоми та образи. Так, мені було прикро, що бабусі не хочуть допомогти, хоча спочатку. Намагалися з ними розмовляти, але мама сказала: “Ми своїх дітей самі виховували, нам ніхто не допомагав”. А свекруха заявила: «Ви народили – ви займайтеся. Це ваш син».

Так, я все розумію, що наш син. Але й ваш онук. Єдиний! Якоїсь миті я просто змирилася, подумавши, не хочуть, і не треба. Коли допомога їм знадобиться, що вони скажуть?

Дитині вже 7 місяців, зараз за нею око та око потрібне. Домашні справи також ніхто не скасовував. Іноді я в кімнаті качаю коляску зі сплячим сином, а сама ріжу цибулю чи картоплю. Він у мене дуже примхливий. Хоче весь час бути на руках. Я сильно виснажена.

Ми з чоловіком вирішили, що візьмемо няню хоч би на пару годин на день. На більше грошей немає, ми й так за орендоване житло платимо багато. Я сподіваюся, що доки няня побуде із сином, я хоча б зможу вийти в перукарню, спокійно сходити в душ або збігати до лікаря і нарешті вилікувати зуб, який турбує вже тиждень.

Я знаю, що ми з чоловіком упораємося. Він у мене чудовий, працює мало не цілодобово, щоб нас із сином нормально забезпечувати. Я теж намагатимусь бути доброю мамою. Але зрозуміти та пробачити наших бабусь я не зможу.

КІНЕЦЬ.