Надя смажила оладки на вечерю. Роман сидів за столом і якось дивно дивився на неї. – Романе, що таке? – захвилювалася Надя. – Ти чого так дивишся? Щось сталося? – Надійко, я так більше не можу! – раптом сказав хлопець. – Ми живемо вже рік в одній квартирі. Ми сусіди. – Ну так, – здивувалась Надія. – Так дешевше орендувати. А що? – Як же ж тобі сказати… – У тебе є дівчина? – запитала Надія. – Ну давай тоді роз’їдемося. – Ні, Надійко! Нема в мене дівчини! – Роман раптом дістав якусь коробочку. Надя глянула на неї і ахнула

 

Надя бігла додому. Іспити позаду. Щойно в коридорі вона зустріла директора школи, він її привітав із хорошими результатами. Вона серед найкращих учнів, не золота медаль, але Надя була дуже рада своїм результатам.

-Ти вдома? – запитала вона маму.

-Так, мене відпустили, – сумно відповіла вона.

-А що сталося?

-Все добре, дочко, все добре. Мий руки і сідай за стіл.

Життя у їхній родині змінилося півроку тому. Батька зненацька звільнили з роботи.

А потім і мама змушена була піти. Вона працювала там же, і її чемно попросили написати заяву за власним бажанням.

Хорошої роботи не було. Батько влаштувався простим робітником на завод. Він почав часто гульбанити.

-Все буде як раніше. Треба почекати, – часто казав батько на своє виправдання, але нічого не змінювалося.

На випускний доньки батько не пішов. Він, як і завжди, прийшов додому веселим.

-Не проси мене, я втомився! – сказав батько.

-Доню, йди одна. Ти доросла. Батька не можна залишати одного. Все буде добре, – сказала мати.

-Добре? Усі будуть із батьками, а я доросла! Все буде добре? У кого? У вас? У мене? У вас все буде чудово. Ви чудово існуватимете, а не житимете!

-Надя! Припини.

-Це ви припиніть. Припиніть себе шкодувати, – вона вискочила гримнувши дверима.

Випускний для неї закінчився одразу після отримання атестату. Дочекавшись завершення урочистої частини, Надя швидко та непомітно пішла. Куди їй іти?

Додому і терпіти все це далі? Вона не збиралася терпіти. Нехай живуть, як хочуть, а вона буде щаслива.

До ночі вона одна гуляла містом, а потім тихо прийшла додому. Зібрала необхідні речі, документи і пішла.

У неї було трохи грошей, працювала влітку, та ще гроші які давали батьки на обіди у школі ніколи не витрачала, складала. На перший час має вистачити.

Вона вирішила поїхати в інше місто, де її ніхто не знав, хай і маленьке.

-Надя, привіт, – гукнув її, уже колишній однокласник Роман. – А ти куди? Вступати?

-Так.

-А куди?

-Ще не знаю.

-А я їду, назавжди, батьки гульбанять. Мені тут робити нічого. Вони мене впритул не бачать. Працюватиму. Сюди точно вже не повернуся. Не житиму, як вони. А ти куди?

-Подалі звідси. Ти ж знаєш про нашу сім’ю. Ледачий тільки не говорить про це.

-Не звертай уваги. Розумні люди промовчать. Я розумію, що я тобі не хлопець, і не подружка, але може разом поїдемо? Удвох легше буде. Обіцяю – залицятись не буду.

-Я навіть не знаю, давай…

Вони взяли квитки на найближчий поїзд та поїхали.

Був ранній ранок. Батьки Наді знайшли записку доньки. Ну щож, дівчинка стала дорослою, шукати її не стали.

Батькові було не до цього, а мати була зайнята батьком.

Батьки Романа бігали, шукали, коли його вранці не було вдома.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩