Надія з важкими сумками виходила з маршрутки. Раптом якийсь сивий чоловік вийшов перший і допоміг їй зійти. – Дякую! – жінка посміхнулася. – Проведу, тебе, – простягнув він руку. – Давай сумки! Та не переживай ти. – Дякую! – вона віддала сумки. – Мене Іван звуть. – Іване, ось мій будинок, – кивнула Надія головою. – Четвертий під’їзд. – В квартиру провести? – Ні, я на першому поверсі живу. – Гаразд, Надю, до побачення! Він віддав сумки, обернувся і пішов. – Іване, – раптом гукнула вона. Чоловік зупинився не розуміючи, що відбувається

 

Знову підійшла маршрутка і знову повна. Жінка з важкими сумками спробувала зайти, але вкотре зрозуміла безглуздість своєї чергової спроби.

Підійшла наступна маршрутка. Але тут підбігли четверо молодих хлопців із наміром першими зайняти місця.

Маршрутка зупинилася. Тут підійшов високий сивий чоловік, з якоюсь торбинкою за плечима, відсторонив цих хлопців і кивнув жінці:

-Заходьте!

Та здивовано глянула на нього і почала незграбно залазити. Він допоміг їй і вона опинилася в салоні.

-Хай жінка сяде! – сказав чоловік, хлопцю, який сидів на передньому сидінні.

Той, побачивши жінку з сумками, квапливо підвівся.

-Дякую! – кивнула жінка сивому.

-Зупиніть, будь ласка! – попросила жінка, коли почали під’їжджати до чергової зупинки.

Вона встала, розплатилася і стала виходити, але трохи раніше це зробив той самий сивий чоловік. Вийшов і допоміг їй зійти.

-Дякую! – жінка посміхнулася. – Ви десь поряд живете?

-Ні. Я десять років був за кордоном. От приїхав. У цьому місті мав жити мій друг, але він кудись зник. А хату мою колишня дружина продала…

-І що тепер?

-Проведу, тебе і вирішуватиму, що далі робити, – простяг він руку. – Давай сумки! Та не переживай ти.

-Дякую! – вона віддала сумки.

-Тебе як звуть?

-Надя.

-Мене – Іван.

-Іване, а зараз ви куди?

-Переночую, десь. Завтра вирішу, що робити.

-Іване, ось мій будинок, – кивнула вона головою. – Четвертий під’їзд.

-В квартиру провести?

-Ні, я на першому поверсі живу.

-Гаразд, Надю, до побачення!

Він подав сумки, обернувся і пішов.

-Іване, – раптом гукнула вона.

Він зупинився не розуміючи, що відбувається:

-Що, Надя?

-Залишайтесь у мене! Куди ви підете?

-А ти не переживаєш! – він підійшов, глянув на неї сумними очима.

-А що мені переживати? Ходімо!

Зайшли. Квартира однокімнатна, чиста.

-Проходь! – кивнула господиня на кімнату, а сама попрямувала на кухню. – Зараз, щось приготую.

-Допоможу, – подався гість за нею. – Поговоримо заразом!

-Ой! А в мене м’ясце не розморожене! – дістала господиня з морозильної камери шматочок м’яса. Хотіла борщ зварити. Доведеться почекати.

-Давай, розберуся! – усміхнувся чоловік.

-Та я сама!

-Мені якось зручніше.

-Я тоді приготую чай.

Чоловік поклав м’ясо у миску, поставив під воду і раптом засміявся:

-Надя, а як же ти таким інструментом пораєшся? Зовсім затупилося вже.

-Ну… Я звикла…

-Точило є якесь?

-Он там у столі.

-Бачу.

Усім чоловікам подобається точити. Хоч і не всі можуть наточити ідеально гостро. Іван – міг.

Вони пили чай, поки варилося м’ясце, і розмовляли:

-Мені вже двадцять сім, – сказала Надя.

-А мені вже сорок два.

-Для вас…

-Надя, давай на “ти”.

-Для тебе сорок два це тільки початок.

-А волосся біле? – чоловік нахилив голову.

-Все в тебе гаразд.

-Вода закипіла, – чоловік підвівся. – Де в тебе овочі.

-Та я сама.

-Давай разом!

-Ой, який тепер гострий, – почала чистити картоплю господиня.

Після вечері постало питання: а де гість спатиме? Перед Надею ніколи таке питання не виникало. Гостей просто ніколи не мала. Ну заходила іноді сусідка, чай пили. А тут на ніч, та ще й чоловік.

-Надя, ти не метушись! Я на підлозі посплю, мені не звикати.

-Як же так? – не могла заспокоїтись господиня.

Але це не хвилювало Надю. Хвилювало, що поряд буде людина, яка їй дуже подобається. Вона вже змирилася, що все життя проживе сама. Що ніколи в неї не буде чоловіка і навіть просто друга.

А Іван думав, що проведе тут тільки одну ніч, а завтра знову піде шукати свого товариша, у якого залишилися їхні спільні гроші і від якого залежить його подальше життя.

Але доля все вирішила інакше.

А поки Іван розстелив на кухні ковдру та подушку і ліг спати. Останні три ночі нормально поспати йому не вдавалося і заснув він миттєво.

Надя цієї ночі довго не могла заснути. Адже сьогодні вона зустріла незвичайного чоловіка. Люди часто байдужі до неї. А такого з нею не траплялося ніколи:

-Як це надзвичайно, коли на тебе звертає увагу такий чоловік. Потім провів додому… Разом борщ варили… Яке це щастя! А для когось це буденність…

Довго лежала, згадуючи кожну мить, проведену з ним. І раптом на думку спало таке, що спочатку навіть подумати не могла:

-А якби він зараз підійшов і ліг поряд?! – і тут же думки відігнали ці. – Такого ніколи не буде. Він бачив мене. Не дуже я гарна. А я ж людина, жінка. Так хочеться хоч маленький шматочок щастя. Хоч крапельку!

Заснула вона лише під ранок.

І снилося їй, ніби лежить на зеленій траві і дивиться в темне небо, яким пропливають картинки її життя. Раптом небо стало ясним, і вона побачила себе, що йшла назустріч Іванові.

Прокинулася від клацання ключа в замку і скрипу дверей, що зачиняються. Сльози пішли з очей:

-Пішов! І навіть не попрощався. А на що я сподівалася? На прощальний поцілунок та обіцянку повернутися? Такого ніколи не буде. Ніколи жоден чоловік не скаже мені: Я люблю тебе! Ніколи у мене не буде дитини».

Вона плакала, доки не заснула. Видно, змирилася з неминучим.

Скрип дверей, що відчинялися, не тільки розбудив, а й змусив швидко піднятися. Не відводячи погляду від кімнатних дверей, вона підвелася.

-Це я, – пролунав його голос. – По продукти ходив.

Жінка стрепенулася. Ось у кімнату зайшов він… З букетом квітів у руці:

-Надя, це тобі!

Надія не вірила своїм очам.

-Надя, Надя, що з тобою?

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩