Надія з важкими сумками виходила з маршрутки. Раптом якийсь сивий чоловік вийшов перший і допоміг їй зійти. – Дякую! – жінка посміхнулася. – Проведу, тебе, – простягнув він руку. – Давай сумки! Та не переживай ти. – Дякую! – вона віддала сумки. – Мене Іван звуть. – Іване, ось мій будинок, – кивнула Надія головою. – Четвертий під’їзд. – В квартиру провести? – Ні, я на першому поверсі живу. – Гаразд, Надю, до побачення! Він віддав сумки, обернувся і пішов. – Іване, – раптом гукнула вона. Чоловік зупинився не розуміючи, що відбувається

Знову підійшла маршрутка і знову повна. Жінка з важкими сумками спробувала зайти, але вкотре зрозуміла безглуздість своєї чергової спроби.

Підійшла наступна маршрутка. Але тут підбігли четверо молодих хлопців із наміром першими зайняти місця.

Маршрутка зупинилася. Тут підійшов високий сивий чоловік, з якоюсь торбинкою за плечима, відсторонив цих хлопців і кивнув жінці:

-Заходьте!

Та здивовано глянула на нього і почала незграбно залазити. Він допоміг їй і вона опинилася в салоні.

-Хай жінка сяде! – сказав чоловік, хлопцю, який сидів на передньому сидінні.

Той, побачивши жінку з сумками, квапливо підвівся.

-Дякую! – кивнула жінка сивому.

-Зупиніть, будь ласка! – попросила жінка, коли почали під’їжджати до чергової зупинки.

Вона встала, розплатилася і стала виходити, але трохи раніше це зробив той самий сивий чоловік. Вийшов і допоміг їй зійти.

-Дякую! – жінка посміхнулася. – Ви десь поряд живете?

-Ні. Я десять років був за кордоном. От приїхав. У цьому місті мав жити мій друг, але він кудись зник. А хату мою колишня дружина продала…

-І що тепер?

-Проведу, тебе і вирішуватиму, що далі робити, – простяг він руку. – Давай сумки! Та не переживай ти.

-Дякую! – вона віддала сумки.

-Тебе як звуть?

-Надя.

-Мене – Іван.

-Іване, а зараз ви куди?

-Переночую, десь. Завтра вирішу, що робити.

-Іване, ось мій будинок, – кивнула вона головою. – Четвертий під’їзд.

-В квартиру провести?

-Ні, я на першому поверсі живу.

-Гаразд, Надю, до побачення!

Він подав сумки, обернувся і пішов.

-Іване, – раптом гукнула вона.

Він зупинився не розуміючи, що відбувається:

-Що, Надя?

-Залишайтесь у мене! Куди ви підете?

-А ти не переживаєш! – він підійшов, глянув на неї сумними очима.

-А що мені переживати? Ходімо!

Зайшли. Квартира однокімнатна, чиста.

-Проходь! – кивнула господиня на кімнату, а сама попрямувала на кухню. – Зараз, щось приготую.

-Допоможу, – подався гість за нею. – Поговоримо заразом!

-Ой! А в мене м’ясце не розморожене! – дістала господиня з морозильної камери шматочок м’яса. Хотіла борщ зварити. Доведеться почекати.

-Давай, розберуся! – усміхнувся чоловік.

-Та я сама!

-Мені якось зручніше.

-Я тоді приготую чай.

Чоловік поклав м’ясо у миску, поставив під воду і раптом засміявся:

-Надя, а як же ти таким інструментом пораєшся? Зовсім затупилося вже.

-Ну… Я звикла…

-Точило є якесь?

-Он там у столі.

-Бачу.

Усім чоловікам подобається точити. Хоч і не всі можуть наточити ідеально гостро. Іван – міг.

Вони пили чай, поки варилося м’ясце, і розмовляли:

-Мені вже двадцять сім, – сказала Надя.

-А мені вже сорок два.

-Для вас…

-Надя, давай на “ти”.

-Для тебе сорок два це тільки початок.

-А волосся біле? – чоловік нахилив голову.

-Все в тебе гаразд.

-Вода закипіла, – чоловік підвівся. – Де в тебе овочі.

-Та я сама.

-Давай разом!

-Ой, який тепер гострий, – почала чистити картоплю господиня.

Після вечері постало питання: а де гість спатиме? Перед Надею ніколи таке питання не виникало. Гостей просто ніколи не мала. Ну заходила іноді сусідка, чай пили. А тут на ніч, та ще й чоловік.

-Надя, ти не метушись! Я на підлозі посплю, мені не звикати.

-Як же так? – не могла заспокоїтись господиня.

Але це не хвилювало Надю. Хвилювало, що поряд буде людина, яка їй дуже подобається. Вона вже змирилася, що все життя проживе сама. Що ніколи в неї не буде чоловіка і навіть просто друга.

А Іван думав, що проведе тут тільки одну ніч, а завтра знову піде шукати свого товариша, у якого залишилися їхні спільні гроші і від якого залежить його подальше життя.

Але доля все вирішила інакше.

А поки Іван розстелив на кухні ковдру та подушку і ліг спати. Останні три ночі нормально поспати йому не вдавалося і заснув він миттєво.

Надя цієї ночі довго не могла заснути. Адже сьогодні вона зустріла незвичайного чоловіка. Люди часто байдужі до неї. А такого з нею не траплялося ніколи:

-Як це надзвичайно, коли на тебе звертає увагу такий чоловік. Потім провів додому… Разом борщ варили… Яке це щастя! А для когось це буденність…

Довго лежала, згадуючи кожну мить, проведену з ним. І раптом на думку спало таке, що спочатку навіть подумати не могла:

-А якби він зараз підійшов і ліг поряд?! – і тут же думки відігнали ці. – Такого ніколи не буде. Він бачив мене. Не дуже я гарна. А я ж людина, жінка. Так хочеться хоч маленький шматочок щастя. Хоч крапельку!

Заснула вона лише під ранок.

І снилося їй, ніби лежить на зеленій траві і дивиться в темне небо, яким пропливають картинки її життя. Раптом небо стало ясним, і вона побачила себе, що йшла назустріч Іванові.

Прокинулася від клацання ключа в замку і скрипу дверей, що зачиняються. Сльози пішли з очей:

-Пішов! І навіть не попрощався. А на що я сподівалася? На прощальний поцілунок та обіцянку повернутися? Такого ніколи не буде. Ніколи жоден чоловік не скаже мені: Я люблю тебе! Ніколи у мене не буде дитини».

Вона плакала, доки не заснула. Видно, змирилася з неминучим.

Скрип дверей, що відчинялися, не тільки розбудив, а й змусив швидко піднятися. Не відводячи погляду від кімнатних дверей, вона підвелася.

-Це я, – пролунав його голос. – По продукти ходив.

Жінка стрепенулася. Ось у кімнату зайшов він… З букетом квітів у руці:

-Надя, це тобі!

Надія не вірила своїм очам.

-Надя, Надя, що з тобою?

Відкрила очі. Лежить на своєму ліжку. Перед нею його обличчя.

-Не знаю, – сказала розгублено.

Сіла, не відводячи очей від його обличчя і, раптом, обійняла його і крізь сльози, промовила:

-Не йди!

-Не піду, – він усміхнувся. – Якщо не виставиш.

-Не виставлю!

-Ходімо каву пити!

Через півгодини вони сиділи на кухні за столом, пили каву з тістечком. Надя, не відводячи щасливого погляду від його обличчя, слухала плани на майбутнє:

-Мені треба сьогодні на біржу стати. На перший час у мене гроші є. Все ж заробив трохи. Постараюся одразу на роботу влаштуватися.

Він довго ділився своїми планами, а вона особливо не вникала, про що він говорить.

-Гаразд, піду на біржу.

Побачив, що жінка так і сидить з опущеною головою, підійшов, обняв:

-Надя, годі сумувати! У мене теж нікого на світі немає, – нахилився і прошепотів на вушко. – Крім тебе.

Іван повернувся після полудня. Надя встигла приготувати обід та посидіти біля комп’ютера.

-Так мені сказали, що спробують щось підшукати мені.

-Тобі спочатку прописатися треба.

-Ти пропишеш?

-Пропишу.

-Дякую!

Через день вони встигли прописати Івана і походити по магазинах. Чи то їх обох втомила самотність, чи так доля вирішила, але їх все дужче й дужче тягнуло один до одного. Цієї ночі вони спали разом…

…Вони їхали маршруткою з ринку. Надя відчула, що Іван зненацька здригнувся.

-Іване, ти що?

Але той не відриваючись дивився у віконце, на пана, який вийшов і шикарного автомобіля і хазяйським кроком попрямував до офісу. Це був той самий його товариш.

-Надя, все буде чудово.

-Що? – не зрозуміла жінка.

-Все буде добре, – він обійняв свою подругу.

Наступного дня Іван вирушив в місто. На цей раз сам.

Підійшов до того будинку, де бачив свого друга, але автомобіля того на стоянці не було. Сів на лавку і почав чекати.

Чекав не менше години. Зрештою, автомобіль з’явився. З нього вийшов той, якого він шукав, щось наказав своєму водієві та попрямував до офісу.

-Степан!

Той обернувся, придивився:

-Іване, ти чи що?

-Як бачиш, я.

-А що такий сивий!

-Адже я не в офісі сидів.

Вони обнялися, забувши все, що сталося тоді десять років тому.

-Гаразд, пішли! – Степан поклав йому руку на плече.

Зайшли до якоїсь кімнати відпочинку. Степан дістав телефон і наказав комусь:

-Анатолію, мене поки не буде, нараду сам проводь!

-Зрозумів.

Степан дістав ігристе:

-Давай, за зустріч!

Іван одразу перейшов до справи:

-Степан, мені гроші потрібні. У мене подруга.

-В сенсі?

-Мої гроші.

-Ах, он воно, що, – і друг засміявся.

-Ти чого смієшся?

-Іване, давай я все вирішу, так правильніше буде. Згоден?

-Ну давай!

-Я покладу на рахунок у дуже хороший банк на твоє ім’я хорошу суму грошей під два відсотки річних. Адже у нас з тобою, тоді десять років тому так і було. Саму суму ти поки не чіпатимеш. Відсотків і тобі, і вашим із подругою дітям, вистачить.

Це ще не все. Переберешся із подругою сюди. І підеш до мене працювати заступником начальника з охорони. Через рік, а може, раніше, я свого начальника охорони на пенсію відправлю. Отримуватимеш хороші гроші на місяць.

-Я згоден, але…

-Ох так! – друг знову засміявся.

Потім підійшов до сейфа дістав чотири пачки купюр і поклав перед Іваном.

-Тепер згоден? – знову запитав Степан.

Іван ніби в інший світ потрапив, і цей світ так контрастував із тим, у якому він провів попередні десять років.

Додому до Наді повернувся він лише ввечері. Обійняв її:

-Все! В нас починається нове життя.

Він дістав і поклав перед жінкою гроші.

-Боже! Я стільки ніколи не бачила. Ти де їх узяв?

-Друга, зустрів! До нього й раніше гроші липли, а зараз він, схоже, місцевим багатієм став.

-Дякую, Іване!

-Надя, чого ти плачеш?

-Це я від щастя.

-Він і роботу мені гарну запропонував у його фірмі.

-Іване, чому ти для мене все робиш?

-Я люблю тебе!

Добру хвилину вона дивилася на нього широко відкритими очима.

-Ти навіть не уявляєш, як я люблю тебе! – і уткнувшись йому в плече, заплакала від щастя.

Минуло п’ять років.

Іван купив в обласному центрі величезну квартиру.

А ще Іван і Надія стали чоловіком і дружиною!

Сьогодні вона, як завжди, чекала на нього з роботи. Чоловік працював начальником у великій фірмі, якою керував їх друг Степан.

Чоловік часто затримувався. Вона до цього звикла, але сьогодні хотілося, щоб він прийшов якомога раніше. Адже у неї така приголомшлива новина.

І ось він зайшов. Вона одразу кинулася до нього:

-Іване, у нас буде дитина!

Джерело