Я у шлюбі вже кілька років. Вийшла заміж бо дуже кохала і щиро думала, що зможу зберегти кохання та гарне ставлення чоловіка. Завжди була з ним відверта, дуже старалася, налагоджувала побут, готувала різноманітно, підтримувала затишок у будинку, одягалася для нього красиво.

На початку стосунків я закохалася в нього через його ставлення до мене. Він був дуже уважний, дбайливий, ніжний. Мені завжди цього не вистачало. До того ж я росла без батька. Може, ще це зіграло роль, адже чоловік старший за мене на 10 років. А лише за кілька років він змінився.

Став часто затримуватись на роботі, при цьому грошей приносив так само. Казав, йому за це не доплачують, що він просто робить те, що не встигає. Хоча грошей ми дуже потребуємо. Живемо в орендованому житлі, я сама постійно намагаюся брати підробітки додому по можливості. Він також підробляє, але дуже рідко. Найчастіше затримується з основної роботи.

Я прошу його хоча б пару вечорів на тиждень проводити зі мною, говорю, що дуже сумую, що не вистачає турботи, підтримки, на що він тільки злиться. Він взагалі став ніби іншою людиною. Каже, що любить мене, але сам ніби давно вже охолонув.

На роботі, куди я нещодавно влаштувалась, у нас великий колектив. І там переважно чоловіки. І один із них, дуже високий, ввічливий, усміхнений, завжди на позитиві, часто цікавиться, як у мене справи, як я почуваюся, чи все добре. Часто чимось частує, питає, де я, якщо я захворіла чи не прийшла. Буває навіть місце для мене на обіді притримає, руку подасть, допоможе.

Я знаю, це все просто ввічливість. Він не лише для мене це робить. Допомагає й іншим, дуже відкрита, добродушна людина. Але навіть від таких жестів мені хочеться розплакатися. Як цього бракує. У нас багато спільного, і часто ми подовгу про щось розмовляємо у спільній компанії.

Він набагато старший за мене, годиться мені в батьки, але виглядає дуже добре для своїх років. У мене до нього нічого немає, крім легкої симпатії, проте це все одно не заважає мені часом ловити себе на думці про те, що занадто часто думаю про нього хочу швидше побачити його знову. Почали снитися сни, ніби він мені в коханні зізнається, що ми живемо разом. Це навіть лякає.

Дуже соромно перед чоловіком, я люблю його, сумую за ним, за тим, ким він був раніше. Поки що ми не віддалилися. І колега тут ні до чого. Але я все одно почала цуратися його. На всякий випадок. Боюся, що й справді, скоро відчуватиму до нього щось більше. А ще, боюся, що те, чого мені не вистачає в сім’ї, підсвідомо шукатиму десь ще.

Я сама стала холодною, відстороненою, жорсткою. Не пам’ятаю навіть, коли востаннє обіймала, цілувала чоловіка. Раніше намагалася з’ясувати, що не так, налагодити стосунки, але йому це не треба ніби. Сама підходила, але він хоч і не відштовхував, але був не зі мною, не тут.

Я точно знаю, що в нього немає нікого. Він мені не зраджує, і я йому не збираюся. Але що робити з цим не знаю. Іноді  на якийсь час настає затишшя. Ми їздимо кудись разом, проводимо час, розмовляємо. Але це лише на якийсь час. Після знову сварки, віддаленість. Здається, він зовсім інша людина. Не знаю, наскільки мені вистачить.

КІНЕЦЬ.