На нашому весіллі Cвекруха відразу ж на очах всіх сказала: Відпочивати, доню, тобі потрібно було до весілля у своєї Mами, а в мене вдома тобі доведеться працювати.

 

Мій чоловік Степан вже більше 10 років проживає в місті, і якщо він сам не обмовиться, що з далекого села – ніхто й не повірить. На нашому весіллі свекруха відразу ж при всіх сказала: «Відпочивати, доню, тобі потрібно було до весілля у своєї мами, а в мене вдома тобі доведеться працювати».

Звичайно, на весіллі ми більшість слів і побажань пропускаємо повз вуха і не сприймаємо їх серйозно. Ці слова свекрухи я згадала вже згодом. Коли ми вперше поїхали у гості до батьків мого Степана – я була зачарована природою. Там така краса, куди не глянь – високі зелені дерева, там далі за полем ліс та річка. А повітря яке свіже, так і вдихаєш його на повні груди, що сил є.

Ми приїхали влітку, і мене не турбувало те, що вода з колодязя, а теплої немає, і що зручності все на вулиці, а не в хаті. Ми приїхали лише на тиждень. Тільки ми зупинили нашу машину біля воріт і зайшли на подвір’я – свекруха почала роздавати нам завдання, які потрібно виконати до кінця дня.

Мені перепало завдання помити, почистити і посмажити на вечерю упійману в річці свекром рибу. Степан почав заперечувати мамі, що я цього робити не буду, але впевнена у своїх силах жінка тільки нагадала: «Пам’ятаєте, на весіллі я сказала, що відпочивати — це до її батьків, а в нас треба працювати».

Щоб уникнути конфлікту, з першого дня я мовчки зайнялася тією рибою. А мій Стьопа з батьком ремонтували двері до стайні. На мене, так у селі столи мали ломитися від їжі, але ні, нам перепала варена картопля і смажена мною риба.

І то лише ввечері. Добре, що ми з собою накупили різних солодощів до кави та чаю, сиру, ковбаси… Не встигла заснути – нас уже розбудили. З 6 години ранку ми знову цілий день працювали. При цьому нас майже не годували.

Снідали ми своїми бутербродами, які привезли із собою, на обід нічого не дісталося. Дивно, тут і город, і кури, і свині, і корова, а на обід їсти не було чого. Мені набридло це село, і я дуже хотіла поїхати до нас додому до міста. Як батьки Степана нас не просили, але я не здавалася і казала, що ми їдемо додому.

Нас зустріли як безкоштовну робочу силу, як рабів, а не як найдорожчих гостей. Після цієї поїздки свекруха ще цілий рік по телефону свердлила вуха Степанові, що мовляв я невдячна жінка. Слава Богу, чоловік одразу ж припиняв ці розмови. А пізніше сказав своїй мамі, що на цю тему з нею більше не розмовлятиме.

Цей рік був для нас досить непростим, адже ми купили квартиру в кредит і дуже багато працювали, щоб якнайшвидше її виплатити. Весною нас знову запросили до села. Я, не думаючи — відмовилася, але змушена була погодитись.

У селі є загальна орава корів, і кожен власник почергово її пасе. Тато Степана потягнув сухожило на нозі і тому дуже просив сина допомогти. Перед тим і свекор, і чоловік провели виховну бесіду зі свекрухою, щоб вона не лізла до мене. На пасовище ми пішли разом із чоловіком. Мене одягли в гумові чоботи і дали дощовик про всяк випадок.

Почався дощ, і я вся промокла. Стримувати свої сльози просто вже не могла. Чоловік просив потерпіти. На вечерю була баранина, яку я терпіти не можу. Лігла спати голодною. А вранці ми поїхали додому. Цими вихідними нас знову запрошують до села. Але оскільки я ваrітна вже на сьомому місяці і мені не дозволені фізичні навантаження — цього разу я точно не поїду. Степан поїде сам.

КІНЕЦЬ.