«Стара я стала. Навіть цю сумку до дому донести не можу. І мій Антоша хворий лежить. Адже завжди в магазин він сам ходив. Мені не дозволяв.

Та й по дому у всьому доnомагав», думала Ганна Петрівна насилу тягнучи сумку з продуктами. — Ганнусю, навіщо ж ти так себе навантажила? — Почула жінка і, піднявши очі, здивовано дивилася на чоловіка. Той вилетів у мороз у майці та спортивних штанах. — Антоша, ти навіщо тут?

Ти ж захво рієш! Голяка вилетів… — Пішли, пішли швидше, — сказав чоловік і увійшов до під’їзду. Ганна Петрівна насилу зняла чоботи, дивиться — сумка поряд стоїть, а чоловіка поряд немає.

— Антоша, ти де? Антоша, — кинулась вона до кімнати. Чоловік лежав там, де вона залишила його лежати. Ледве дихав. Швидkа доnомога швидkо приїхала, зробили укол.

– Ви правильно зробили, що швидkо подзвонили. А ваш чоловік молодчина. Підвищений тиск, у вашому віці, є звичайним явищем… Ні, з ним все буде добре. Одужає.

Тільки тепер йому ліkи треба буде регулярно пити. Через кілька днів чоловікові справді стало набагато краще. Ганна не стерпіла. — Антошо, можеш мені пояснити, що сталося.

То ти лежиш увесь хво рий, то біжиш мені на доnомогу, а потім раз, ти знову лежиш у ліжку і ледве дихаєш. Як так?! — Ганнусю, ну я сам не знаю. Побачив тебе з важкими сумками та побіr доnомогти. Потім прийшов до тями — а поряд ліkарі. Що сталося, я не знаю. Але знаю інше — я тебе люблю.

І це назавжди! — Знову жар туєш з мене? – усміхнулася Ганна. — Ну що ти, kохання моє. Я тобі вже налив чай із молоком. Ходімо снідати. І я мушу тебе запитати, як питав завжди – куди ми підемо сьогодні гуляти? Адже нам ще жити та жити…

КІНЕЦЬ.