Чоловік з ранку вів себе дивно в очах у Алли. А коли та з’ясувала, що з ним таке насправді, мало не застигла на місці від несподіванки

 

— Мила, що ти бажаєш на сніданок? — чоловік, сама люб’язність, одягнений, вмитий, голений стояв біля ліжка. — Коля, признавайся, що ти там накоїв?

— Алла намагалася прийти в себе. Ще не прокинулась, а тут чоловік сам не свій. — Чому відразу «накоїв»? Нічого не накоїв. Хочу подарувати тобі радісний ранок.

— Микола сяяв як новенький п’ятак. — Ти мені говориш «мила» в двох випадках: або коли щось викинув, або коли збираєшся на риболовлю, — спохмурніла Алла.

— Неправда твоя, — сяйво потьмяніло. — А що це за викидони?! Ти вчора знову в ділянку загримів? — Ні в яку ділянку я не гримів, — сяйво потьмяніло ще.

— А чого вчора спізнився? — Справи були, — Микола спохмурнів. — При-від. Тому й питаю — чого накоїв? — Нічого я не накоїв. Ти поки ніжся в ліжку, а я…

— Ти з ранку вже встиг хряпнути? Нормальні слова забув? — почала сердитися Алла. — Нормальні слова я кажу. Просто хочу говорити красиво, — Микола спробував повернути позитив.

— Коля! Я проста, провінційна баба. А ти мене літературними промовами качаєш. Можеш говорити простіше, зрозуміліше. Так, як завжди, кажеш. — Та-а-а. Глухий номер. Гаразд.

Я хотів зробити тобі приємне, а ти мені весь настрій зіпсувала. Загалом так. З восьмим березня. Подарунок на столі. Я піду прогулятися. Микола вийшов з кімнати, потім повернувся. — До речі, вчора я спізнився, тому що подарунок тобі шукав. Ех ти… Махнув рукою і вийшов, грюкнувши дверима.

— Фу ти, ну ти, образливий який, — Алла потягнулася під ковдрою. — Та чого з себе джентльмена корчив. Мила, що бажаєш на сніданок? — передражнила його.

— Теж мені, знайшов собі леді. Ми люди прості. З нами треба простіше. І де він такого надивився? Алла накинула халат, намацала тапочки і відправ

КІНЕЦЬ.