Моя дружuна наро дuла дочку, але я знав, що дівчuнка не від мене. Незважаючи на це, я полюбив Соню як рідну, а дружині сказав забути про все і жити, як раніше.

 

Я прожив із дружиною 10 щасливих років. Ми виховували двох чудових синів. Діти вже ходили до школи. Коли з’явилася потреба у гуртках, секціях та клубах для розвитку дітей, виявилося, що нам не вистачає грошей. Я і дружина тоді працювали у будівельній фірмі. Заробляли начебто непогано. Але ж двоє дітей. Тоді я вирішив, що їздитиму на заробітки. На щастя були старі друзі, які допомогли влаштуватися.

«За кордоном за 6 місяців заробляєш досить добрі гроші», — сказав я своїй дружині. Такий варіант їй сподобався. Вперше ті 6 місяців здалися для мене каторгою. Хотілося бачити дітей, обійняти, поговорити. Але я розумів, що це для їхнього блага. Жінка часто дзвонила мені, розповідала про успіхи дітей, про те, що вони всі нудьгують і чекають на мене. Я повернувся додому пізно восени. Все було дуже добре. Ми були щасливі. А за півроку дружина народила дочку. Коли я зрозумів, що моя Юля вагітна, то був шокований. Як так, чия це дитина?

Потім я заспокоївся. Юля нічого не пояснювала, хіба сказала, що завжди готова підписати папери на розлучення. Я не поспішав із розлученням, бо бачив, що Юля дуже переживає, і вирішив не тиснути на неї і чекати, коли вона саме все розповість. Мені не було куди поспішати. Я любив і люблю свою дружину, своїх синів. Я не хотів їх втрачати і сподівався, що все налагодиться. Одним словом, я змирився, тобто пробачив дружині зраду.

Тим більше, що народилася дівчинка. Я завжди хотів донечку. Назвали її Сонечком, сонечком. Вона дуже швидко росла. Перше її слово було “тато”. Я не уявляю, як мешкав раніше без Соні. Вона займала весь мій простір, усі мої думки. Я повернувся на колишню роботу. Після роботи завжди забігав до супермаркету, купував дітям усілякі дрібниці та біг додому. Із дружиною стосунки налагодилися. Вона бачила мою прихильність до дівчинки і тому їй було ніяково. Я це відчував. Між нами була якась напруженість. Але життя тривало.

Я не хотів так глибоко аналізувати своє становище. Мені було добре на той момент. Вдома мене завжди зустрічав маленький карапуз, що невпевнено ступив мені на зустріч. І я був щасливим. Може, й добре, що я нічого не знав. Однак недавно я зустрів свого давнього приятеля. Він поцікавився, чи я не планую знову їхати за кордон. Я відповів, що не знаю. Тоді він спитав: — Як там твоя донечка? А ти взагалі знаєш, чия це дитина? — Соня? Моя. Якщо хочеш мене образити, то цього не вийде. Я люблю свою дружину та своїх дітей. А ти, якщо хочеш бути справжнім чоловіком, не ро зводь пліток. Це моя сім’я. Я пішов, залишивши свого друга в розгубленому стані.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩