Микола вже збuрався сnати, коли пролунав дзвінок телефону. Дзвонила сестра Ніна. – Алло, – чоловік неохоче підняв слухавку. – Привіт. Ти зможеш днями приїхати? – запитала Ніна. – Щось із матір’ю? – схвильовано запитав Микола. – Ні. – відповіла Ніна. – Нам потрібно дещо вирішити. – Приїду, – коротко відповів чоловік і поклав слухавку. Наступних вихідних Микола з сім’єю приїхав до батьківсьокого будинку. На подвір’ї ніхто не зустрічав їх. – Дивно, – подумав він і зайшов у хату. Чоловік відкрив двері в зал і засиr від здивування  

 

– Цю берізку ми з твоїм батьком посадили в перший рік, як будинок будували. А як рости почала, роздвоїлася. Так і виросла – стовбур один, а верхівки дві. Ось і вас двоє з однієї родини, одного стовбувра, – Зінаїда Михайлівна зітхнула, дивлячись на розлогу березу біля паркану.

Ніна закотила очі, знаючи, що мама на неї не дивиться. Цю розповідь вона чула вже не вперше.

– Не стане мене скоро, зовсім ви самі залишитеся. Не годиться у сварці жити. Рідні ж ви – найближчі. Дзвонила ти Миколі? – запитала Зіна.

– Ні, – неохоче відповіла Ніна.

Вони сиділи з матір’ю на веранді будинку, де Ніна та її брат Микола виросли. Батька не стало кілька років тому. Зараз і мати була слабка. Щовихідних, коли дочка приїжджала відвідати Зінаїду Михайлівну, старенька педантично давала дочці повчання, що і як зробити, після того, як її не стане. У чому ховати, як розпорядитися спадщиною, який пам’ятник поставити і т.д.

Найбільше Зінаїда Михайлівна переживала за стосунки Ніни та Миколи.

– Це що ж я прогавила? Адже намагалися ми з батьком вас у коханні, у дружбі виховувати, а ви сваритеся постійно, – журилася мати.

– Ніхто не свариться, – холодно відповідала Ніна. Зінаїда Михайлівна тільки зітхала у відповідь.

Ніна і Микола, і справді, не свариоися, але й миру між ними не було. А точніше сказати, кожен із, щоб уникати нескінченних сварок, обрав тактику мовчання. Брат та сестра не розмовляли вже кілька років. Та й не бачилися також. Востаннє це було якраз у день коли не стало батька. Микола із сім’єю жив у іншому місті, приїжджав відвідати матір не часто. У такі моменти Ніна в будинку матері просто не з’являлася, посилаючись на нагальні справи. Та й Микола побачитись із сестрою бажання не мав.

– І чому ви так сваритесь? – Запитувала Зінаїда Михайлівна то в сина, то в доньки, здогадуючись, що справа не в невідкладних справах. Обидва мовчали.

– Адже кінець близький, – подумала Ніна цього вечора, уклавши матір і залишившись на веранді на самоті.

Ніні було сорок чотири, Микола був на три роки старший. Вона пам’ятала, що в дитинстві вони були дружні. Разом грали в садку, ловили коників або вилазили на дах сараю, щоб дотягнутися до солодких ягід. Не посварилися навіть коли Микола випадково впустив Нінину улюблену ляльку з цього сараю в сусідню огорожу, і вона поламалася.

Ніна взагалі не пам’ятала, коли вони з братом посварилися. Кілька разів вона намагалася зрозуміти, через що все почалося. Ніна пам’ятала, що за всі спільні витівки від батька діставалося лише Миколі. Тому що він старший, і має думати головою, бо він чоловік – як міркував батько. І Ніні завжди здавалося, що її просто більше любить. Подорослішавши, Ніна почала думати, що, можливо, у такі моменти Микола відчував те саме. Микола перестав грати з Ніною, щоб не віддуватися за її витівки. Ніна образилася. Мати намагалася заспокоїти дочку, сказавши, що Микола просто виріс, і в нього тепер інші друзі та інтереси. Та й нехай – вирішила Ніна і більше не нав’язувалась братові.

Але хіба ж може така дитяча сварка стати причиною мовчання на роки? Ні – була впевнена Ніна та згадувала далі.

Зінаїда Михайлівна була жінкою суворих правил, які прищеплювала насамперед дочці. Коли Ніні було чотирнадцять, і всі дівчата ходили вечорами на дискотеку, Ніні це не дозволяли. Коли Микола гуляв до темряви вже з тринадцяти. “Чому йому можна, а мені не можна?” – питала Ніна. На що завжди отримувала одну відповідь: “Микола хлопчик, а ти дівчинка”. Для Ніни це була не відповідь, а доказ того, що мама любить Миколу більше. І якщо раніше діти просто не проводили час разом, то, будучи підлітками, почали сваритись з приводу і без. Батько завжди вставав на бік дочки, а мати на бік сина. Або дітям лише так здавалося. Тепер за роки було вже не розібрати. Але, випорхнувши по черзі з-під батьківського крила, Микола та Ніна почали уникати один одного. Звичайно, були неминучі моменти зустрічей за сімейними вечерями на честь днів народження батьків, Нового року, 8 березня тощо, але й тут Ніна та Микола тримали нейтралітет, намагаючись навіть сісти один від одного подалі.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩