За стіною у сусідів вирували пристрасті. Микола з Тонею, сиділи в себе на кухні й чудово чули, про що сварилися в сусідній квартирі.

На жаль, ці сусіди раз на місяць обов’язково влаштовували концерт на весь будинок.

-Знову з’ясовують, хто в їхній квартирі головний, і кому вона більше належить, – хмикнув Микола. – Скільки можна? І головне, знайшли через що сперечатися. Через якусь стару квартиру.

-Розлучаться вони скоро, – похитала скрушно головою Тоня. – Ох, чує моє серце. Діти виросли, от вони й розперезалися. Чуєш, як сьогодні сваряться? Прямо, як ніколи.

-Так, сьогодні щось взагалі голосно, – погодився Микола. – Як ніколи.

-Може, знову помириш їх? – запропонувала Тоня. – Як того разу.

-А якщо він до мене полізе?

-До тебе не полізе. Він тебе остерігається.

-Ну, гаразд, – неохоче погодився Микола. – Піду спробую. Не можливо вже їх слухати.

Микола вийшов зі своєї квартири на сходовий майданчик і подзвонив у ті двері, за якими чулася сварка. Дзвонити довелося кілька разів.

Нарешті, шум стих, двері різко відчинилися і на за дверима з’явилася сусідка Анжела.

-Що треба? – різко запитала вона.

-Привіт, сусідко, – спокійно кивнув їй Микола. – Ти мені можеш пояснити, чому, завжди, коли я вам у двері дзвоню, їх відчиняє не Ігор, а ти?

-Чого тобі треба, я питаю? – уже зі злістю повторила своє запитання Анжела.

-Чоловіка треба. Поклич його.

-Він зайнятий.

-Чув я, як він зайнятий, – усміхнувся Микола. – Поки не пізно, клич чоловіка, кажу. Терміново.

-Навіщо він тобі?

-Треба. Хочу в нього старий боржок сьогодні ж забрати. А то він ще, не дай Боже, після ваших сварок, переїде з квартири, і шукай його потім.

В кого тоді я тоді борг забиратиму? В тебе?

-Ігоре! – гукнула сусідка вглиб квартири. – Іди скоріше сюди, тут знову цей Микола. Якийсь борг хоче…

-Який ще борг? – пролунало з сусідського житла.

Через хвилину у дверях з’явився і сам Ігор.

-Що за маячня? Я тобі нічого не винен, – сказав він, дивлячись Миколі в очі.

Ігор не розумів, що відбувається. Та Микола вже хитро примружив очі.

-Як же ж ти не винен, якщо винен. У мене навіть десь розписка валяється, що ти у мене велику суму позичив, – спокійно сказав Микола.

-А ти спочатку мені її покажи, цю розписку, а потім щось вимагай, – майже закричав Ігор.

-А ось коли я в суд подаватиму, тоді покажу й розписку.

Микола залишався невблаганним.

-Я вже з одним знайомим юристом говорив, і він пообіцяв такі проценти тобі зробити, що ви з Анжелою в житті не віддасте. За тридцять років багато відсотків на цю суму набігло.

-За які тридцять років? – злякалася Анжела. – На яку суму! Я взагалі не пам’ятаю, щоб мій чоловік у тебе якісь гроші позичав.

-Як же ж, не пам’ятаєш? – знову хмикнув Микола. – Як на холодильник грошей не вистачає, так до мене обоє прибігли. А тепер – не пам’ятаєте. За те ми з моєю Тонею той випадок щоразу згадуємо, як тільки ви за стіною сваритися починаєте. Що сьогодні ділите?

-Не твоє діло! – вигукнули хором сусіди. – Це наша квартира, і ми маємо право розмовляти в ній про що завгодно.

-Маєте, маєте, – кивнув Микола. – Тільки ми з Тонею теж маємо право в тиші жити і ваші гучні цікаві розмови не чути.

Тож якщо хочете, щоб я вам борги колись пробачив, не привертайте до себе нашу увагу. А якщо хочете борг із відсотками за тридцять років віддавати, тоді кричіть на здоров’я. Все. Набридло мені з вами розмовляти. Піду я, про всяк випадок, вашу розписку шукати. Десь вона в документах лежить, свого часу чекає.

Микола розвернувся і спокійно пішов у свою квартиру. А сусіди здивовано переглянулись, і теж зачинили двері. І в їхній квартирі настала тиша…

-Ось бачиш, і цього разу вийшло, – полегшено зітхнула Тоня, коли Микола з’явився на своїй кухні. – Тепер цілий місяць будемо в тиші жити. До речі, а ця розписка, де вона лежить? Треба буде її і все-таки знайти.

-Та я не маю ніякої розписки, – посміхнувся чоловік.

-Як не маєш? – ахнула Тоня.

-Так. І боргу в них перед нами немає.

-Нема?! – розгубилася дружина. – А чому ж тоді вони на це повелися?

-Тому що, Тоня, тридцять років – термін великий. За цей час будь-яка людина і не таке може забути. Ти ось пам’ятаєш, на які гроші ми з тобою свій холодильник купували?

-Начебто в кредит брали… – знизала плечима Тоня.

-А телевізор?

Тоня подумала, подумала, і зізналася:

-Якщо чесно, точно вже й не скажу

-У тому то й річ, – усміхнувся Микола. – Ось і сусіди зараз сидять і намагаються згадати, що та як було тридцять років тому… Зате тепер у нас довго буде тиша на поверсі.

КІНЕЦЬ.