Микола йшов коридором, як раптом побачив прибиральницю, яка мила коридор. Вона була дуже зсмучена. – Щось ви якась сумна? – сказав директор. – Що сталося. – Та нічого, – відмахнулася Галя. – Я ж бачу, що сталося, – наполягав Микола. І Галина розповіла йому про свою проблему. – Так…Будете йти додому, зайдете до мене в кабінет, – раптом сказав він. Закінчивши роботу Галина зайшла до директора. – Ось тримайте, – Микола простягнув Галині якусь коробочку. Галя відкрила її і ахнула. – Я не можу це прийняти, – тільки й промовила вона

 

Микола Андрійович, директор успішної, хоч і не дуже великої фірми, у піднесеному настрої йшов довгим коридором до свого кабінету. Його фірма займала цілий поверх у офісному центрі. Сьогодні підготують усі документи, і завтра буде укладено дуже вигідну угоду. Фірма буде забезпечена безбідним існуванням щонайменше на два роки.

Прибиральниця Галя мила підлогу в коридорі з таким сумним і пригніченим виглядом, що Микола Андрійович мимоволі звернув на це увагу. Він зайшов до кабінету, зняв дороге пальто, поклав портфель на стіл. Прибиральниця не виходила з голови.

«Та мало що може статися, — умовляв Микола Андрійович сам себе, — син двійку приніс, чоловік образив. Не треба лізти у чуже життя».

Микола Андрійович спробував зайнятися справами, але не вийшло. Він вийшов із кабінету і з діловим виглядом попрямував у бік прибиральниці. Порівнявшись з нею, він запитав:

– Щось ви сьогодні якась сумна?

Чесно кажучи, він не знав, яка вона буває у звичайні дні, він її не помічав: прибиральниця та прибиральниця, прибирає добре, зауважень немає.

– Все нормально, Миколо Андрійович.

– Так? А сказали таким тоном, ніби ні.

Прибиральниця неохоче посміхнулася:

– Все нормально.

– Так, не обманюйте мене і кажіть, що ж сталося?

– Загалом нічого страшного, історія звичайна на наш час. Через мобільний телефон переживаю. Дочка старша дуже вже хотіла. Купили. Тиждень вона походила з ним, а вчора вчителька всіх дітей виставила з класу, а телефони, у кого вони були, сказала залишити на столах, всього сім штук, щоб діти на перерві більше рухалися, а не стояли біля стінки і не грали в телефоні. Ну, знаєте, там ігри всякі. Повернулися зі зміни, а телефонів і немає. Хтось двері відчинив і телефони забрав. Моя Оленка дуже переживає, весь вечір мене питала: «Мамо, а телефон, можливо, знайдеться?» Втішала, звісно, ​​як могла. Вона маленька в мене, вісім років, забуде той телефон, у неї ще багато буде в житті поганих ситуацій. Просто шкода її, дуже вже вона переживає.

– Це, звісно, ​​неприємно. А вчителька ваша теж хороша. Для чого вона так зробила?

– Ні, вона хотіла, як краще.

– А вийшло, як завжди. Але ви не засмучуйтесь.

– Звісно. Доньку лише шкода.

– Це зрозуміло, – сказав Микола Андрійович і пішов далі до виходу.

«Скоріше за все, — думав він, — їй не лише доньку шкода, а й себе. Не надто багато я їй плачу. Напевно, щоб купити доньці телефон багато в чому собі відмовляла».

Микола Андрійович розвернувся і пішов назад, він мовчки пройшов повз прибиральницю, а входячи до кабінету, озирнувся і сказав:

– Коли ви закінчите, зайдіть до мене.

– Я вже у вас прибрала. Щось не так, Миколо Андрійовичу?

– Ви мене не зрозуміли. Коли все закінчите, переодягнетеся, то перш, ніж йти додому, зайдіть до мене. Добре?

– Добре, – трохи розгублено сказала прибиральниця.

Микола Андрійович сів за свій стіл, на робочому столі монітора відкрив папку із написом «Персонал».

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩