Мені зовсім нещодавно виповнилося 58 років.

Вже більше 10 років минуло, як я працюю в Італії.

Мене вмовила їхати за кордон, свого часу, моя тітка, я погодилася, адже хотіла досягти в житті чогось більшого.

З чоловіком у нас, на жаль, були не дуже добрі стосунки.

Я заміж за Степана вийшла в 19 років.

На початку нашого спільного сімейного життя у нас все добре було.

Жили ми на той час в одній хаті моїх батьків.

Правда, хатинка була вже зовсім старенькою.

Але нічого кращого у нас тоді не було, на той час виходили з того, що мали.

Потім у нас одне за одним народилися діти, але життя, на жаль, кращим зовсім не стало.

Мій Степан ходив трохи на роботу, наче й заробляв трохи, але тих грошей я ніколи не бачила.

Чоловік мені давав лише якісь копійки, якщо так можна сказати.

Добре, що нам на той час допомагала моя мама, не знаю, як би я впоралася без неї і її підтримки в усьому.

Коли мої доньки стали вже дорослими й почали самостійне життя, я вперше серйозно задумалася над своєю власною долею.

Розуміла, що таке життя мене не влаштовує, не хочеться жити бідно, економлячи кожну копійку, і тижнями відкладати гроші на якісь елементарні речі.

На той період у нас все було складно в матеріальному плані.

Ми навіть себе не могли добре прогодувати, а ще потрібно було й донькам допомогти хоч трохи.

Тому обидві наші доньки пішли жити до своїх чоловіків, ми навіть не мали за душею хоч трохи грошей, щоб їм дати.

І тій, і тій, на жаль, трапилися не дуже добрі матері чоловіків.

Непросто їм там було, адже чужа хата – чужа правда.

А згодом настали такі часи, що у нас в Закарпатті люди з нашого села почали їхати на заробітки за кордон, хто куди, але найбільше до Італії.

Однією із таких жінок-заробітчан була моя рідна тітка, можна сказати однією з перших.

Після повернення, тітка Ксеня зайшла до мене в гості.

За 5 років на заробітках, вона зробила дуже гарний ремонт в будинку, купила нову техніку, змінила усі меблі на дорогі і якісні, дах перекрила, паркан найкращий в селі поставила, усі сусіди були здивовані і люди в селі заздрили їй.

Загалом тітка дуже добре заробила, допомагала родині своїй і сама гарно пристаралася багато чого для себе.

Сиділи ми з маминою рідною сестрою й говорили.

Та зайшла мова про те, чи я не хочу разом з нею поїхати?

Я обіцяла, що подумаю, але вона сказала, щоб я швидше приймала рішення, бо часу було дуже мало, а вона вже знайшла хорошу роботу для мене.

От я і погодилася, адже втрачати мені було вже зовсім нічого.

А що мені було чекати в селі?

Тітка Ксеня по приїзду відразу знайшла для мене роботу.

Тоді я була налаштована заробити донькам на хороше житло, допомогти їм.

Аби ті жили у своїй власній квартирі та не слухали докорів від чужих людей, що вони прийшли в їхню хату ні з чим.

Відверто кажучи, мені це підказувала зробити совість.

Ось так і вийшло, за 7 років роботи за кордоном я купила своїм донькам кожній по квартирі.

Вони були невеликі, правда, однокімнатні, але таке житло в наш час – це мрія кожної сімейної пари, яка не має власного даху над головою.

І протягом цих цих років на чужині один або два рази на місяць спаковувала сумки з продуктами та передавала донькам.

Ділила я усе завжди порівно між своїми двома доньками.

Згодом однокімнатної квартири їм стало замало, я тоді стала, за їх проханням, ділити зарплату свою на них обох і висилати кожній, а вони вже собі там вирішували, що потрібно.

Чоловік старшої доньки теж їздив на заробітки, на той час, до Польщі, тому вони досить швидко продали однокімнатну та купили собі велику та простору трикімнатну квартиру.

Мали вони такою і двох донечок та одного сина, тому заради них і старалися.

Молодша дочка мала одного сина, тому вони з чоловіком купили двокімнатну квартиру, відповідно продали однокімнатну, яку я купила для них.

Я була переконана, що вже вдосталь дала своїм донькам та добре допомогла своїм дітям та онукам і можу розпочати жити для себе і теж побачити хороше життя.

Поступово я стала відкладати велику частину своєї зарплати для себе, можливо, собі на квартиру чи машину, або ж на відпочинок. Зараз я, практично залишилася одна.

А ось на днях мені зателефонувала одна моя донька і сказала, що двоє моїх старших онуків будуть робити весілля і просила, щоб я все організувала за свій рахунок, вони всі на мене розраховують, вірніше на мої гроші, як це було завжди.

Доньки думали, що я просто дам їм гроші, які відкладала для себе, на купівлю квартир.

Та я відмовила їм відразу.

Пояснила, що й мені щось потрібно й для себе залишити, адже я теж хочу побачити щасливе життя.

На жаль, доньки цього не зрозуміли, подумали, що я пошкодувала для них грошей, образилися на мене.

І після цього не писали та не дзвонили мені.

От така їхня вдячність за все, що я для них зробила всі ці роки.

Я стільки років тут сиджу, безвилазно, заради них, а вони так цього й не оцінили і не зрозуміли.

Зараз я працюю в Італії, гроші у мене, звісно є, для себе я відклала 15 тисяч євро.

Хочу повернутися додому в Україну, там у мене лише старенька батьківська хата, чоловік вже давно з іншою живе.

Але діти зі мною не спілкуються, кажуть, що зараз такі важкі часи в Україні, а я зовсім не допомагаю їм.

Тепер я не знаю, що робити мені.

Сидіти тут і працювати та відсилати дітям гроші, щоб їм легше жилося чи повертатися додому і жити для себе, навіть, якщо діти відмовляться від мене за це?

КІНЕЦЬ.