Мені тридцять п’ять років. У мене нічого немає. Зайвих радощів я собі дозволити не можу. Я навіть не можу вкладатися в свою зовнішність, і це все через батьків.

Мені тридцять п’ять років. Справа в тому, що моє погане фінансове становище не дозволяє мені знайти особисте щастя. Моєї зарплати вистачає тільки на те, щоб забезпечити себе їжею і дахом над головою, ніяких заощаджень або зайвих радощів я собі дозволити не можу.

Я навіть не можу вкладатися в свою зовнішність, всі знають, що це теж важливо. На жа ль, я — це не те, що шукають сучасні хлопці. У суспільстві є думка, що до тридцяти у жінки повинна бути вже повноцінна сім’я або хоча б кар’єра.

Ніхто не хоче будувати відносини з жінкою у якої немає матеріального фундаменту. Мені з цим не пощастило. Батьки відмовилися оплачувати моє навчання в університеті, і я залишилася без вищої освіти. Некваліфікована людина зараз багато не заробить, ось я і застрягла на дні фінансових можливостей. У мене була надія, що спадок від бабусі змінить трохи ситуацію.

Вона обіцяла мені залишити свій будинок. Але батьки вмовили її переписати майно на них, в кінці кінців, мені нічого не дісталося. Вони продали бабусин будинок і придбали дачу. А зараз вимагають від мене онуків. Кажуть, що вік підходить, але я витрачаю своє життя даремно. Але від кого мені народити?

Як я буду утримувати дитину? Якось допомагати батьки не планують. Я мрію про особисте щастя, але боюся, що в таких умовах нічого не вийде. Чесно кажучи, у мене в душі є образа на батьків. Вони ніколи не робили нічого заради мого майбутнього, ніколи не дбали.

Я з заздрістю дивилася на батьків подруг, які забезпечували їм матеріальний комфорт. У моїх батьків є переконання, що дитина має досягти всього сама. Якщо у нього не вийшло, значить він нездара. Вони вважають мене свої розчаруванням. Я вважаю, що це неправильний підхід. У дітей треба щось вкладати, щоб з них щось вийшло.

КІНЕЦЬ.