– От халепа, схоже з колесом проблеми, – подумала Марина.

Жінка звернула в провулок, припаркувалася та вийшла. Ну точно, і саме зараз, ну що це таке! Доведеться дзвонити до Андрія, а це так недоречно. Вона не готова сьогодні говорити з ним. Вона хотіла відкласти цю розмову хоч до завтра, а переночувати у батьків. Їй треба зібратися, вона зовсім не готова, вона не очікувала, що з нею може статися таке. І зовсім не знає, що робити. Марина схвильовано поправила волосся та включила музику. Так спокійніше здається…

Рік тому Марина випадково познайомилася з Андрієм. Його батько лежав у палаті, де працювала Марина. Павло Іванович захоплено розповідав синові, що Марина так допомогла йому. Кілька разів Андрій підвіз її після роботи. Потім повечеряли у кафе. Батьки Андрія були раді, коли Марина переїхала до них. Щодо одруження питання не стояло. У їх сім’ї було дивне повір’я, що шлюб все псує. І його батьки офіційно не одружені. Старший брат був одружений, розлучився, і тепер просто живе з коханою, переживає, що одружиться і кохання піде. Марина тоді ще посміялася – хитре повір’я. Чоловіки щоби свободи не втрачати придумали. Щоб на себе відповідальність за дружину та дітей не брати. Але Андрій їй дуже подобався. Він не був схожий на негідника і обманщика і Марина вирішила спробувати. Вона вірила, він зрозуміє, що не може жити без неї, що жінці важливо бути заміжньою, тим більше якщо народиться дитина.

Марина завагітніла. Вона відчувала, що Андрію начхати на безглузде сімейне повір’я, що він налаштований серйозно.

А кілька днів тому Марина пішла на огляд. Її чомусь попросили зробити ще щось додатково. І сьогодні їй повідомили, що вона має рідкісну недугу. Народити вона зможе, але скільки їй відпущено знає лише Бог. Є підтримуючі процедури, але як їй тепер із цим жити!?

Марина відкинулася на сидінні машини, сльози текли по її щокам. Чому це сталося саме з нею? Чим вона завинила? Вона ж нікому не зробила нічого поганого! Вона допомагає людям, несе добро. За що їй все це? А що Марина тепер скаже батькам, якщо почне швидко йти. Вони ж піднімуть усіх на ноги, намагатимуться їй допомогти, від них важко щось приховати! А Андрій? Вона ж йому все життя зіпсує. Добре, що вони не одружені. Навіщо йому дружина, яка нездужає, звичайно, не розумно на ній одружуватися. А не говорити Андрію підло, він з нею сім’ю будуватиме, сподіватиметься на щасливе життя, а її  будь-якої миті може не стати.

– Господи, що ж мені робити, я не готова, і дитина, мій малюк, невже він залишиться без мами, – шепотіла вона у розпачі, – Господи, допоможи, дай мені сили…

Дзвінок телефону вивів Марину з роздумів. На екрані – Коханий. Це Андрій. Вона витерла сльози. 

– Привіт, тільки збиралася тобі дзвонити. Я вирішила переночувати у мами, вона просила заїхати, каже скучила. А ти наче сказав будеш пізно.

– Привіт, а чому такий голос?

– Так ні все нормально. Хоча ні, я до батьків не доїхала, з колесом якісь проблеми. Але я зараз подзвоню, приїдуть поміняють, – Марина намагалася говорити впевнено.

– Марино, ти скажи, де ти. Я раніше звільнився, зараз приїду та все зроблю. І не кисни, хочеш потім разом до твоїх заїдемо? До речі, ти казала на огляд підеш, здавала, як справи? Га, Марино, все нормально?

Марина прикрила рота рукою, щоб не заплакати в голос. Потім зібралася:

– Так, Андрійку, все добре.

– Говори, де ти, я їду. Щось мені не подобається твій голос, не схоже, що все гаразд. Де ти? Ага, зрозумів, все, чекай, я скоро.

Марина сиділа з кам’яним обличчям. Ні, приховати не вийде, краще одразу. Він все зрозуміє. Кому вона така потрібна?

Андрій приїхав, глянув на її заплакані очі. Дістав запаску, потрібні інструменти, поміняв колесо. Потім поставив її машину на стоянку біля сусіднього будинку. 

– Сідай до мене, давай поговоримо, а потім вирішимо, до твоїх, чи додому, гаразд? 

Марина мовчки кивнула.

Андрій все вислухав. Подивився на неї запитливо, похитав головою.

– Ось як ти про мене думаєш. А якби зі мною таке трапилося, ти залишила б мене чи що? 

Потім повернувся, дістав щось із бардачка. Відкрив долоню – оксамитова коробочка, а в ній – колечко.

– Я хотів завтра, квіти купити, до твоїх батьків поїхати руки коханої просити. Але коли така справа, ми до них завтра з’їздимо. А тебе, кохана, я прошу – будь моєю дружиною. У нас дитина буде, а ми не одружені, мені зовсім не подобається. І ще нікому нічого не говоримо. Ні про що це наші справи. І живемо, доки живеться, зрозуміла? Хтось може дорогу переходити, і його не стане. Життя взагалі непередбачуване. А ми з тобою любимо одне одного і ми матимемо дитину. Все. Це найголовніше.

Марина кивнула, і чомусь раптом відчула спокій та впевненість, що все буде гаразд.

Через місяць вони нікому нічого не сказавши одружилися. Відзначили незвичайно – на катері на річці. А ще через півроку у них народився синочок.

Минуло вже багато років. У Андрія та Марини вже двоє дітей.

Марина має багато планів на майбутнє, вона мріє себе у всьому спробувати. Вона ніби прокинулася і тепер цінує кожен день свого життя.

І схоже, Господь милостивий до люблячих один одного Андрія та Марини. У них не дуже велика квартира, та й машина у Марини вже стара. І не завжди вистачає на відпустку. Але Андрій та Марина щасливі, Марина почувається добре. А що там далі – видно буде.

Живіть щасливо, поки живеться, щоб на світанку усвідомити, що живий, і сонце знову світить, і буде новий день знову.

КІНЕЦЬ.