– Мамо, ти чому на подвір’ї сидиш? Темно вже! – спитала Люба. – Катьку чекаю, – відповіла Віра з ображеним обличчям. – Мамо, яку Катьку? Тітку Катю? Ти її ніколи так не називала, – здивувалася донька. – Тепер називаю, – вигукнула Віра. – Мамо, ти що, з нею посварилася? – здивувалася Люба. – Сказала вона мені дещо. Але я знайшла документ, який доводить, що я правду кажу, а не вона, – раптом сказала Віра Іванівна. – Ось подивись. Люба взяла потемнілий від часу листок, глянула в нього і застигла

 

– Мамо, мамо, ти чому все на ґанку одна сидиш? Іди до нас чай пити. Вечір вже, холодно стає, – сказала донька до Віри.

– Катьку чекаю, – відповіла Віра з ображеним обличчям. – Ще посиджу, третій день на неї чекаю.

– Мамо, яку Катьку? Тітку Катю чи що? Ти її ніколи так не називала, – здивувалася донька.

– Не називала, а тепер називаю, каже якісь нісенітниці повні, – вигукнула Віра.

– Мамо, ти що, з тіткою Катею посварилася? Та що вам ділити, з чого сваритися. У тебе одна рідна сестра залишилася. У неї свій будинок, он у вікно бачу, на грядках вона копається. І діти, і онуки, і правнуки її з нею. А в тебе – ми тут всі. І також і онуки, і правнуки. У чому мамо справа?

– Сказалаа вона мені дещо, а я знайшла документ. Півночі вчора в скриньці копалася, і знайшла! Ось тепер чекаю, щоб їй показати, що я правду кажу.

– А я думаю, мамо, чого ти не спиш, уночі все за стінкою возишся. Заходила до тебе навіть, пам’ятаєш, питала чи все добре. А ти відмовилася.

– Це все неважливо! Ось Катька не пам’ятає нічого! Каже, що в сорок шостому вона з мамою на городі працювала, хоч їй лише одинадцять було. А я мовляв тоді на агронома вчилася і нічого вдома не робила! Неправда це! Я тоді на виробництві працювала, щоб родину прогодувати! Два роки відпрацювала від зорі до зорі, поки тато нарешті не повернувся. А потім тільки вчитись стала. Відучилася – на роботу мене послали. Агрономом!  І мамі я завжди грошей посилала – Катька ж на виданні була.

А вона нічого не пам’ятає. Починаю розповідати – тільки рукою махає. Ти мовляв завжди в начальстві була, пурхала. А я при мамі. А мама нездужала, їй важкого не можна було носити, то мені за двох доводилося! Та я Катьку розумію, їй теж дісталося. Вона спритна досі. А що ж – молодша за мене вона на п’ять років. І все докоряє мені, що і тоді я господарством не займалася, і зараз дочці з онуками мало допомагаю. А я, я б і хотіла, та вже не можу, доню, сил немає! Ніхто мене не зрозуміє, навіть рідна сестра. Тільки й дражнить, яка вона спритна.

– Ну матусю, а ти не звертай уваги. Тітка Катя і справді спритна. Он як на городі з ранку до вечора. А ти натомість правнукам книжки читаєш, казки розповідаєш. Вони твої історії дуже люблять слухати.

– Еххх, – махнула рукою мама, та мені з сестрою наші часи хочеться згадувати. По доброму, по хорошому. А вона все рахується. Я їй починаю щось розповідати про наше дитинство, а вона все перевертає. Ну навіщо це?

За кілька днів тітка Катя прийшла і прямо з порога:

– А я підлогу на пофарбувала і ганок. Мої приїдуть скоро, нехай порядок буде. Огірків закрила, а як же, треба трудитися! А ти все кросворди розгадуєш, Віро? Ти б хоч погуляла. Ну й що, що тобі вже під дев’яносто! Тобі коли як мені було, ти теж не дуже господарювала.

– Катю, сідай, я тобі дещо покажу, – миролюбно почала Віра Іванівна.

– Та ніколи мені, справ повно, – тітка Катя присіла на краєчок ганку.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩