Тато їй увесь час твердить: «Жити треба за коштами!». Ну так. Потрібно. Але їхати в інститут електричкою надто довго. А вона ще працює. Тато її лає: «Ти ціну грошам не знаєш!». Як вона не знає? Знає. Працює та навчається на вечірньому. Тому машина їй потрібна як повітря.

— Мамо, а давай я місяць буду продукти купувати! От і подивимося, чи знаю я ціну грошам, чи ні? – запропонувала Інна Ользі Захарівні.

— Давай спробуємо, — усміхнулася мати. Два тижні Інна годувала батьків продуктами із доставки. То суші, то лазанья, то піца. — Не так вже й дорого, — казала вона батькам. За два тижні гроші у дочки скінчилися.

— Не дорого, кажеш, — засміявся Іван Валеріанович. — Що там ми ще не замовляли? Давай, замов осетра! Дочка, збентежено, захихотіла у відповідь. — Добре, тату, зрозуміла я все. Чесно кажучи, ця їжа з доставкою мені самій уже остоrидла. Скучила за маминим куховарством.

Раділи батьки за свою красуню дочку. От би вона ще цього Макса, синочка багатих батьків, з голови викинула… – А ти чому не на машині? — До неї підійшов Стас.

– У ремонті, а що? — Просто ти така крута, своя машина, до тебе і підійти страաно. А тут ідеш на електричку. — Ніяка я не крута. Мені з машиною батьки трішки допомогли. А я сплачую кредит.

— А давай підемо у кіно, — раптом запропонував Стас. — Що скажеш? — Зневажаю таких маминих синків… — сказала Інна. Стас уже хотів заперечити, мовляв він не мамин синок, але дуже любить маму і готовий заради неї в млин розбитись, але помітив, що дівчина дивиться в інший бік.

На їхнього однокурсника Макса, який викаблучувався поруч зі своєю машиною. — Як Макс. – після хвилинної паузи продовжила Інна. — Від нього тільки й чуєш: «Моя мама сказала», «Моя мама вважає», «Моя мама мені купила». А сам нічого з себе не уявляє. Нуль. Пусте місце. Потім раптом, ніби прокинувшись, вона звернулася до Стаса: — То що ти там говорив про кіно?

КІНЕЦЬ.