Діма з Томою одружилися три роки тому. Жили із батьками Діми. Дітей заводити не поспішали. Батькам заявили, що збирають собі на квартиру. Олександр Володимирович та Марина Петрівна прийняли Тому як дочку. Підтримували, оточили турботою, давали слушні поради, коли невістка питала.

Два роки тому Марина Петрівна вийшла на пенсію. З того часу всі домашні справи на ній. Молодих це більш ніж влаштовувало. Діма продовжував жити так, як звик.

Тома не займалася домашніми справами. Від слова зовсім. — Але ж ти мріяла про доньку, — часом жартував з дружини Олександр Володимирович. — Мріяла. Але я інакше це собі уявляла, — зітхала Марина Петрівна.

— Донька була б мені помічницею. А не жила б як пані. Цікаво, чи у себе в кімнаті вона хоч порядок підтримує? Я ж до них не заходжу. — Але ж гарна дівчинка, — казав чоловік. — Гарна, — погоджувалась дружина. — І Дімочку нашого любить, і красуня, і на роботі користується повагою.

Ось тільки втомилася я за ними прибирати. Вранці, коли молодята втекли на роботу, батьки прийшли на кухню, випити кави. Як завжди, на столі валялися хлібні крихти і стояв брудний посуд. У мийці лежала брудна сковорідка, а на плиті стояла каструля із залишками макаронів.

— Ну от як завжди, — зітхнула Марина Петрівна. — Мене це вже стало дратувати! — обу рився Олександр Володимирович. — Зовсім знаха бніли! За комуналку не платять, продукти не купують, за собою не прибирають! Нехай шукають собі квартиру! — Як ми синові про це скажемо? — Засумувала Марина Петрівна.

— А якщо він обра зиться? — Якщо образиться – значить дурень. Пора йому вже подорослішати! Звикли на всьому готовому? Тепер нехай вчаться самі про себе дбати! За тиждень Діма з Томою, прихопивши свої речі, переїжджали на орендовану квартиру. Син навіть не попрощався з батьками. Обра зився? Ну і дурень.

КІНЕЦЬ.